«Нікому я без грошей не потрібен», – бідкався чоловік.

– Чого ж? Ти був потрібен мені, але хіба ти це цінував?, – відказала я.

Ця розмова відбулася вкінці наших стосунків, які я вірила, що ідеальні, що я кохана жінка, навіть, не уявляючи, що чоловік робив за моєю спиною.

Двадцять п’ять років тому ми познайомилися на студентській вечірці, він вже на четвертому курсі, а ми, першокурсниці, з довгими косами, які розпустили, бо ж вперше на танцях, стоїмо попід стінами, нам і лячно і дуже приємно від уваги всіх, наче на оглядинах.

А тут він підходить просто до мене і запрошує на танець. Нікого не запрошували, а ми танцюємо і всі на нас дивляться.
Так почалося наше кохання.

Дмитро вчився на вчителя початкових класів і хореографа, як і я, ми разом танцювали на виступах, він казав, що я його пара на все життя.

Через два роки одружилися, він пішов працювати в школу, далі за ним я, нам дали гуртожиток, де ми прожили п’ять років.

Далі народження доньки і сина. Дмитро звільнився зі школи і зайнявся бізнесом, а я продовжувала працювати.

Ми садили помідори, капусту, зелень, продавали оптовикам і на тому й жили. Я до обіду була пані вчителька, а після в гумаках і з сапкою підгортала, садила, полола. Діти були привчені до роботи, батьки наші помагали, сусіди. Спочатку самі справлялися, але далі Дмитро наймав вже працівників.

Збудували свій будинок поруч з парниками, купили по машині, виростили дітей і вивчили. Ми ніколи не сварилися так по-серйозному, я маю на увазі, що ніколи не було такого аби ми не говорили один до одного. Старалися завжди якось швидше миритися, бо знали, що залежимо один від одного.

Навіть, в образі на нього, я готувала йому їсти, а він віз мене до школи, а далі на базар.

Я ще почувалася дуже молодою, як несподіванка – двадцять п’ять років шлюбу!

– Звідки?, – питаю я в нього.

– І сам не знаю, наче вчора одружувалися.

Приїхали діти, родичі, ми гарно відсвяткували, я почувалася нареченою, адже вже й забула наше весілля, яке воно було.

На наступний день ще були гості, які не роз’їхалися звечора, бо й донька була зі своєю найкращою подругою, син з нареченою, свати майбутні, сестра моя з дітьми і чоловіком…

І ось я зранку поралася на кухні, готувала всім сніданок, мені помагала сестра, ми так собі мирно балакали, згадували минулий вечір.

А вона й каже:

– Дивно, що твій Дмитро вже так часто запрошував танцювати ту дівчину.

– Олю?, – усміхнулася я.

– А чого ти смієшся? Вона наче до нього приліпилася.

– Ой, та вони так давно жартують, вона ж теж танці викладає, от і его Дмитра тішить тим, який він ще професійний танцюрист.

– А ще що тішить?, – питає сестра.

– Іванко, я розумію, що ти маєш якусь свою думку, але Оля частина нашої родини. Я взагалі думала, що вона за сина заміж вийде. Але вона ще самотня, а Сергійко вже жениться.

– Ну-ну, – пробурмотіла сестра.

Ми виносили на веранду їжу, напої, там вже був мій чоловік, Оля, яка тулилася до нього, наче в танці.

– Згадуєте, як вчора танцювали?, – спитала я, – Дмитре, ти ще маєш порох в порохівницях, – кажу я спокійно, хоч побачила, як моя сестра мало не позеленіла.

– Дивися, Дмитре, бо дотанцюєшся, – сказала вона йому.

– Іванко, ти завжди мала дуже добрі побажання до мене, – засміявся він.

– Я маю добрі очі, на відміну від моєї сестри, – відказала та.

Я думала, що на цьому інцидент буде вичерпано. Ми гарно поснідали, так, що це плавно перейшло в обід і гості почали роз’їжджатися. Дмитро повіз доньку і Олю в місто, я залишилася в порожньому будинку сама прибирати.

І в цій тиші чомусь дуже голосно звучали зауваження сестри. Чоловік почав молодитися, я це бачила давно, але я не думала, що це пов’язано з якоюсь жінкою, адже ми практично нерозлучні, наш бізнес коло хати, він їде по справах на кілька годин на день і все. Я не чула від нього ніколи ні чужих імен, ні запаху.

Невже це правда і Оля під боком, а я нічого не бачу?

Відтоді я стала дивитися на все це геть по-іншому, а далі й все виявилося правдою.

Оля гордо дивилася мені в очі.

– Я люблю Дмитра, а він мене. Я буду в цьому домі господинею.

– Як ти могла під моїм носом таке робити?

– Для любові всі засоби згодяться, – каже вона.

Зрозуміло, що я не хотіла й дня бути в будинку, де таке творилося.

Поїхала до батьків, далі ми поділили майно, я залишила Дмитру його бізнес і будинок, забрала все інше грошима. На весіллі сина чоловіка не було, він не хотів йти без Ольги, а ми її бачити не хотіли.

Я зосередилася на роботі, дітях, облаштуванні свого житла, сум накочував хвилями, бо я не знала чим маю зайнятися.

Завжди, як не готування їсти, то робота в парниках, перевірка розсади, підрахунок сортів, засобів для догляду, видатки… Я була трохи й за бухгалтера, хоч ми й мали таку людину, яка помагала робити звітність.

А тут купу часу, чим себе зайняти?

Поки я шукала себе, то Оля так само розкошувала в моєму домі. Їй було всього мало, а працювати, як я вона не хотіла.

– Котику, то твоя дружина це робила. А я красива. Я робити не буду.

І за це мала й прикраси, подорожі, квіти, подарунки, гарний одяг, відпочинок.

Але це все коштувало грошей, а безкоштовних працівників вже й нема, наймані хочуть гроші, але наймані не будуть так за кожним кущиком дивитися, як свої. Урожай був не дуже, кинулася фітофтора, вчасно не зібрали, дали високі ціни і ніхто не брав… Через п’ять років мій чоловік став банкротом, прийшлося парники продати, дружина його покинула, сказавши, що не такого від нього чекала.

Це все я не вигадую, це все він мені сидів і розказував на заручинах доньки, заплітав язиком, що нам треба було від нього лише грошей, бо я пішла і забрала половину і та пішла та забрала, а він лишився ні з чим.

– Не вигадуй, Дмитре, наробив дурниць, то й відповідай за них сам. А до мене більше не підходь, не хочу виправдовуватися перед чоловіком, – відказала йому я.

У мене стосунки і я дуже ними дорожу, навіщо мені зайвий привід для непорозумінь. Хіба ні?

Автор Ксеня Ропота