Я розплющила очі в надії, що це все був сон, а реальність прекрасна – ми з чоловіком гуляємо по березі річки і він дарує мені ромашки. Але все було якраз навпаки і я закричала в подушку – як я могла сама це сказати? Як? Ось цими губами я йому сказала: «Давай розійдемося».

Господи, ще тиждень тому думка про те, що ми не будемо разом – вона б мене розсмішила і розлютила. Але все змінилося так моментально і я сама, сама це все зробила, сама відштовхнула чоловіка, а тепер не розумію, як це сталося і як це виправити.

«Якщо вже такий настрій, може, варто офіційно припинити наші стосунки?»

Ще й так в позу стала, відчувала свою правоту, а він на мене глянув і пішов.

– Ти добре подумай, якщо нема іншого виходу, то так і бути, – сказав на прощання, – Ти знаєш, де я буду.

Я так добивалася Романа, стільки старань доклала аби він мене помітив, адже на молодого та гарного співробітника охочих незаміжніх жінок було багато. Я сама не красуня, статків не маю і вважаю чудом, що він тоді підійшов в той момент, коли я висипала крихти зі столу на підвіконник.

– Діано, навіщо ти сюди голубів приманюєш?, – бурчала наша бухгалтерка.

– Ніно Василівно, але гріх крихти в сміття викидати.

Мене бабуся вчила, що так не можна, вона завжди крихти змітала собі на руку та їла, казала, що гріх на землю сипати.

Вона знала ціну кожній крихті, кожному колоску і стебельцю.

І ось на цю нашу розмову зайшов Роман, він так на мене уважно подивився, а я вся розчервонілася, бо так давно мріяла про його погляд.

Він мене запросив після роботи на морозиво. Звичайно, що зачепив розмову про бабусю і я зізналася, що народилася в селі, дуже люблю свою бабусю, люблю її хатинку, її їжу, її мову. Він теж сказав, що сільський, любить рибалити і збирати гриби. Далі почали якісь смішні історії розказувати з юності.

Потім ще зустрілися і ще, я старалася й виглядати гарно і готувати смачно, щоб мій коханий мене не покинув.

І ось, за дві секунди, я роблю крок, який може зруйнувати все.

І найдивніше: Чому? Яка була справжня причина цієї неврівноваженої пропозиції? Це ж не гнів, бо я не знаю причини, я думаю, що причина є.

І думаю так, завдяки чужим словам.

Коли за ним зачинилися двері, мені хотілося негайно набрати його і сказати: «Це була помилка, повертайся!», а інша, горда, репетувала про самоповагу.

З того всього я схопила телефон і зателефонувала подрузі Марті. Вона примчала, її обличчя виражало глибоке занепокоєння.

«Діано, ти на себе не схожа. Що він сказав? Чи він… нарешті зізнався?» — Марта була готова до найгіршого сценарію.

«Він нічого не зізнавався, Марто. Я… я сама це сказала. Я запропонувала йому розійтися», — я ледве прошепотіла ці слова, і вони обпекли мені губи.

Я почала розповідати, як випадково почула, як Ніна Василівна з Вірою перемивають мені кісточки.

– Яка дивина, – скажете ви.

Не дивина, просто вони говорили про Романа.

– Вона нічого не бачить, а він що хоче, те й робить, – шепотіла Віра.

– Так, молода ще, думає, що він навіки її, нічого, переживе. Я ж пережила.

«Я не могла викинути це з голови! — пояснювала я Марті, захлинаючись сльозами. — Мій Роман? Невже він такий, як усі? І коли я йому це розповіла, він не виправдовувався! Він відмовився звітувати!»

Я пригадала його слова: «Якщо тебе так хвилюють мої пересування, запитай у своїх пліткарів. Я не збираюся перед тобою звітувати». Це було жахливо.

А я вже не могла спинитися, пригадала, як він без мене їздив в село, до друзів, у відрядження.

Роман витріщив на мене очі: «Я навіть не буду виправдовуватися за те, що їду до своєї родини чи маю справи! Де ділася твоя довіра?»

Але я вже втратила спокій. Якось я побачила, що він довго сидить перед монітором і заглянула через плече, що він там читає.

«Діано, навіщо ці обхідні шляхи? Я складаю фінансові прогнози! Ти справді думаєш, що я листуюся зі своєю новою пасією?»

Він так зітхнув, наче втомився від мене!

У четвер я запропонувала йому разом пообідати, але він не захотів, потім підійшов до мене і казав, що заїде в ремонт, чи я не доберуся сама, а я й бовкнула, що все буду робити без нього, раз у нього є важливіші за мене справи.

А в п’ятницю, коли він запропонував мені поїхати в село, але не так, як раніше, а з обов’язку і зітхнув радо, коли я відмовилася!

Марта міцно стиснула мої плечі.

«Послухай мене уважно. Байдуже хто що каже, він твій чоловік і любить тебе. Ти запитай себе, чого це ти так радо повірила цим пліткам? В чому річ?»

– Як у чому? Ми одружені вже рік, а дітей нема. Не дивно, що у нього може хтось бути.

– Знову за рибу гроші? Будуть у вас діти, все у вас буде, якщо ти будеш впевнена в ньому, як в собі.

Це було прозріння. Мій вчинок був не про його провину, а про мою власну невпевненість.

У суботу вранці я прийняла рішення. Гордість пішла на другий план. Я одягла зручно, як для села, і поїхала до коханого.
Коли вийшла з автобуса, то замилувалася, як важкі, свинцеві хмари сунуть по небу, вітер жене їх перед сонцем, що все одно зігріває все навколо, варто йому лишень визирнути.

Під ногами шаруділо листя, дорога до села була ще довгою і в далині я побачила, як їдуть машини і велосипеди по людей, що вийшли з автобуса. Треба піднести сумки, підвезти, допомогти.

Захотілося й собі, щоб прийшов Роман, і ми пройшлися, поговорили. В очах защипало, я спеціально відстала від всіх, щоб спокійно дійти додому та зібратися з думками.

Небо засунули хмари, сонце було переможене. Яка іронія.

Раптом почула голос:

– Так і знав, що ти парасолю не візьмеш.

То був Роман.

– Звідки ти знав. Що я приїду?

– Я надіявся. Моя кохана зрозуміла б, що по-іншому не можна.

Ми відверто поговорили «Моя честь не є предметом для обговорення через чутки. Я ніколи не зраджую ту, яку кохаю. Люблю тебе і так буде завжди».

Через дев’ять місяців на світ з’явився наш довгоочікуваний син.