– Доню, то ж усе у нас перед очима відбувається, а ти й далі на очах полуду маєш?, – мама теж не вірила, що я нічого не розумію.

А що тут було розуміти. Коли я була певна, що біля хорошої дружини чоловіки спішать додому, а не до кафе. Про те, що Віталик хороший, я знала давно.

Ми сусідили, не раз він від мене псів відганяв по дорозі до школи, на санках виділяв для мене місце, бо я – сусідка і тітка Таня казала приглядіти.

І так моя любов переросла вже у справжню, я чекала від Віталія зізнань в коханні, а він привів ось цю за дружину.

Гарна була Світлана, я вже не мала що сказати, з сусіднього села, але вела себе, мов та королева. Ми ж по-сусідству бачили, як Тарасівна на городі, а Світлана й з хати не виходить, бо спека та й навіщо так багато в селі працювати, от, коли вони будуть жити окремо, тоді вона буде на себе працювати, а так вона картоплю не любить, сало так само, тому свині не дасть, молоко вона любить лише куповане, а інше не переносить.

Тарасівна мовчала до пори, до часу, тим більше, що як Віталик приходив з роботи, то Світлана біля нього була сама лагідність та послужливість, на стіл накладає те, що мати приготувала та розказує, як за цілий наморилася, ні разу й не присіла.

– От якби ми мали власну квартиру, то я б так не натомилася, що тепер нічого не хочу, а тільки впасти на ліжко та заснути, – переказувала її слова Тарасівна.

Але ж далі те все вже й почало вилазити, невістка стала проти свекрухи, а Віталик вже приходив додому веселенький.

Так тривало три роки і настав час, що Світлана зібрала речі та подалася до матері, бо вона не буде з таким чоловіком жити.

Віталій справді вже не був схожий на того гарного чоловіка, вже й мене просив гроші.

– Ні, не дам тобі й копійки. Пора тобі за розум взятися.

– Та я завтра й візьмуся, позич.

– Ні.

На наступний день я побачила його на городі і він був тверезим, але вирішила не змовчати.

– Слухай, Віталію, ти ж таким був гоноровим кавалером, завжди мене пригощав цукерками, а тепер я маю тобі віддати старі борги, раз ти у мене позичаєшся?

– Що ти таке кажеш? Я не позичав у тебе.

– Вчора підходив та просив гроші.

Він пішов з городу, а я вирішила не зупинятися і за кожної нагоди нагадувала йому, як я його колись шанувала та захоплювалася ним і завжди гроші простягала: «Бери, якщо треба тобі».

Але він не брав, а потім поїхав у місто і не було його кілька тижнів. Звідти він вернувся змарнілим, але я впізнавала в його очах свого коханого.

– То ти, Віталію?, – питаю я його.

– Я, – каже він.

– Ти назавжди вернувся?

– Якщо будеш зі мною, то назавжди.

– Тоді буду, – кажу йому.

І так ми почали зустрічатися, батьки були проти, що мої, що його, та всі казали мені аби я не зв’язувала своє життя з ним, але я ризикнула і отримала винагороду у вигляді люблячого чоловіка і чудового господаря.

Ми вирішили виїхати за кордон аби не бачити нікого з колишнього оточення Віталія, щоб він не мав такого бажання, заробляємо на власне житло, щоб там жити так, як ми собі хочемо.

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота