Запах полину й досі був для неї запахом безпеки. І хоча її повсякдення тепер наповнювали запахи антисептиків, старості та ледь помітної млості від постійної втоми, варто було лише заплющити очі, як вона знову відчувала терпку свіжість літнього вечора.

Це був їхній секрет, її та Тата.

Тоді, малій, їй було зо шість, вона пообіцяла, що нікому не скаже. Ні старшій, Ліні, такій практичній і завжди тій, що знала все краще, ні молодшій, Олі, яка постійно плакала, вимагаючи уваги. Вони всі втрьох збирали полин для маминих настоянок, які, за словами Мами, «помагав від усього». Насправді, Мама просто любила сам ритуал збирання, він давав їй відчуття контролю над життям, яке вона ніколи не любила.

Одного вечора, коли сонце вже сідало за горизонт, а небо горіло помаранчевим, вона, Наталка, звернула не туди, пішла далі за стежкою, шукаючи «той самий, найпахучіший кущ», і заблукала. Паніка огорнула. Вона бігла, плакала, злякалася тіні дерев, які здавалися велетнями.

І тут пролунав спокійний, розмірений голос Тата: «Я тут, сонечко. Я завжди тебе знайду».

Він не сварив її, не питав, навіщо вона відійшла. Він просто присів поруч на вологу від роси траву, обійняв і почав розповідати казку про чарівного пса, який вміє знаходити дорогу додому. Коли він помітив, що вона затремтіла, він витягнув із наплічника свою стару, залатану куртку і загорнув її.

«Запам’ятай цей момент, Наталко, – тихо сказав він, – навіть коли тобі здається, що ти одна і заблукала, просто зупинись. Запах полину, який ти тут чуєш, – це твій компас. Це те, що завжди поверне тебе до мене».

Цей спогад, про його терпіння, тепло і безумовну присутність, був її опорою зараз, коли вона, немов той заблукала у лісі дитина, відчувала, що сили її покинули.

Наталка була середньою дочкою, і на її плечі лягла вся важкість догляду за батьком.

Старша, Ліна, яка керувала успішним проєктом у столиці, приїжджала раз на пів року. Вона привозила ліки і зауваження, з порогу казала про те, як краще «організувати простір» і «скласти графік годування», і їхала з відчуттям виконаного обов’язку. Її допомога була ідеально виміряна, раціональна і дозована.

Молодша, Оля, була наразі «у пошуках себе» в іншій країні. Вона час від часу надсилала милі фотографії, запевнення в любові та голосові повідомлення, які починалися зі слів: «Я б із радістю, але…» – і закінчувалися розповіддю про необхідність медитації для «збереження аури».

І була Наталка.

На роботі – вчителька молодших класів – вона вже давно не справлялася: не перевіряла вчасно зошити та здавала плани. Колеги перешіптувалися за спиною. Директорка, що спочатку розуміла її ситуацію, тепер почала натякати на «необхідність зробити вибір».

Вдома було не краще.

Її чоловік, Тарас, був добрим, але прагматичним чоловіком. Він ніколи не був проти її вибору доглядати батька, але постійно нагадував їй про «межі».

«Ти хороша, Наталко, дуже. Але ти розкисаєш, – казав чоловік вечорами, сидячи за своїми фінансовими паперами. – Ти не можеш витратити на нього своє життя. Ти забула про мене, про сина».

А син, підліток, який вступив у той вік, коли батьки стають чимось «застарілим», вимагав уваги не менше, ніж Тато, тільки в більш вимогливій формі: «Мамо, мені потрібні нові кросівки! В чому я завтра в школу піду? Ти знову забула? Ти тільки з дідусем возишся!»

Вона розривалася. І в центрі цього був Тато.

Тато, який завжди був її скелею, тепер перетворився на примхливу дитину. Хвороба, мов грабіжник, методично виносила з його пам’яті все найцінніше, залишаючи лише емоційні руїни.

«Я кличу тебе, Лідочко, а ти не йдеш! – гукав він до неї, коли вона намагалася нагодувати його. – Ну ж бо, Наталю, поклич свою маму!»

Лідочка – це її мама. Жінка, яка десять років тому, вирішила, що вона більше не «готова жити під чужу диктовку». Вона покинула їх, заявивши, що вона «ніколи не хотіла бути дружиною, матір’ю чи доглядальницею».

«Я все своє життя робила так, як мені наказували мої батьки, а потім ви! – сказала вона тоді, збираючи валізу, в якій було лише найнеобхідніше. – Тепер я буду жити, як хочу!».

Вона продала невеличку спадщину від своєї тітки, вирушила у навколосвітню подорож і, як дізналися дочки з її рідкісних листівок, оселилася в сонячній Італії. Вона писала про «безтурботність і запах моря», жодного разу не поцікавившись, як справи у чоловіка.

Тато ж тепер кликав її постійно.

«Ти довго ходиш, Лідо, де ти була?» – казав він їй, дивлячись на неї дитячим, порожнім поглядом. Коли він інколи, на короткий момент, впізнавав її і казав: «Наталочко, ти втомилася, донечко», – ці слова пронизували її серце, бо вона знала, що цей момент прозріння скоро мине.

Одного вечора, змучена, заплакана, вона сиділа біля його ліжка. Він спав, важко дихаючи.

Вона дістала телефон, знайшла стару фотографію, де вони всі разом, обліпили тата, який читає казку.

«Я тут, сонечко. Я завжди тебе знайду, – тихо повторила вона слова його казки, – Я тут, Тату. Навіть якщо ти не пам’ятаєш мого імені».

Вона притиснула долоню до його гарячої, змарнілої щоки. В її очах не було гніву на Ліну, на Олю чи навіть на Маму, яка насолоджувалася італійським сонцем. Був лише безмежний, важкий смуток і відчуття безповоротного обов’язку.

Вона повинна була бути терплячою. Бо він був терплячим. Він не кинув її в тому лісі саму, налякану, серед темних тіней.
Вона вдихнула повітря і відчула ледь помітний, але такий знайомий терпкий аромат. Це був запах полину, що зберігся у її пам’яті, її компас.

Наталка підвелася, розправила плечі. Вона не могла контролювати нічий вибір, але могла контролювати свій. І її вибір був тут. Біля нього. Навіть якщо це означало, що вона на деякий час заблукає у власному житті. Вона обережно прикрила двері.

Завтра буде новий день, і вона знайде в собі сили ще раз пояснити синові, що він важливий, ще раз вистояти перед причіпками директора, ще раз бути «Лідою» для людини, яка колись була для неї цілим світом. Вона була середньою, вона була опорною точкою, і саме так, як у дитинстві, вона розуміла, що її місце тут. Інакше бути не могло.