Віктор стояв посеред вітальні, яку сам же й обставляв два роки тому. Світло-сірі стіни, дорогий ламінат, італійські світильники — усе це тепер він мав покинути.

Діана сиділа в кріслі, закинувши ногу на ногу, і повільно розглядала свої нігті. Вона навіть не дивилася на нього.

— Я не розумію, — тихо сказав Віктор. — Ти ж казала, що нам добре разом. Я квартиру тобі купив, бо ти хотіла гарантій. Я ж старався.

Діана нарешті звела на нього погляд. У її очах не було ні злості, ні жалю — лише втома, яку відчувають, коли дочитують нудну книжку.

— Вітю, не треба драми. Ти ж сам дорослий чоловік. Ти купив мені квартиру, я дала тобі рік відчуття, що ти ще на щось здатний. Обмін відбувся. Тепер ти — відпрацьований матеріал. Мені двадцять сім, я хочу жити далі, а не слухати твій кашель зранку.

Віктор відчув, як у грудях щось стислося.

— Але я все тобі віддав… — він раптом замовк і прикусив язика.

Ці слова боляче різанули його власну пам’ять. Три роки тому він сказав щось подібне своїй дружині Надії, коли йшов з дому. Тільки тоді він стояв у їхній спільній квартирі, де на стінах висіли фотографії дітей, а в повітрі пахло котлетами, остогидлими котлетами. Надія тоді теж дивилася на нього, але в її очах був розпач, а не ця холодна байдужість.

— І що тепер? — запитав він.

— Тепер мені потрібна машина,— просто відповіла Діана. — Іди вже. Ключі залиш на тумбочці.

Віктор підхопив валізу. Вона була важкою, а його спина, про яку він волів не думати останні роки, знову нагадала про себе.

Життя Віктора завжди здавалося йому висхідною лінією. У п’ятдесят він був упевнений, що пік ще попереду. Працюючи комерційним директором у великій дистриб’юторській компанії, він звик до поваги підлеглих і довгих поглядів молодих секретарок. Дзеркало в його кабінеті було прихильним — він бачив там солідного чоловіка в дорогому костюмі. Живіт, який вже важко було втягувати, він вважав ознакою достатку, а лисину — ознакою високого інтелекту.

Вдома на нього чекала Надія. Вони прожили разом майже тридцять років. Починали з кімнати в гуртожитку, де на вечерю часто була лише картопля з олією. Надія ніколи не скаржилася. Вона підіймала дітей, поки він будував кар’єру, прала його сорочки вручну, коли зламалася машинка, і завжди знала, яку краватку підібрати під його настрій.

З часом Віктор став помічати лише те, що Надія змінилася. Вона не ходила до косметологів так часто, як дівчата з його офісу, її руки стали грубшими від домашньої роботи, а навколо очей зібралася сітка зморщок. Йому здавалося, що вона — це стара частина його життя, яку варто замінити на нову модель, як він щороку замінював робочий ноутбук.

Одного разу вони дивилися вечірнє шоу. На екрані яскраво вдягнена модель розповідала про свої подорожі.

— Дивись, Надю, яка жінка, — сказав Віктор, не відриваючись від екрана. — Струнка, доглянута. Жодної зайвої складки. А ти в мене щось зовсім розслабилася.

Надія відклала тістечко. Вона подивилася на свої руки, потім на чоловіка.

— А ти себе в дзеркалі бачив останнім часом? — спокійно запитала вона. — Чи ти думаєш, що твій дорогий одеколон приховує вік?

— Мені п’ятдесят, я чоловік у самому соку, — відрізав Віктор. — У мене посада, гроші, авторитет. На мене молоді дівчата задивляються, поки ти тут пиріжки печеш.

Він щиро вірив у це. Йому здавалося, що його успіх — це суто його заслуга. Те, що Надія вислуховувала його нічні скарги на керівництво, підказувала, як краще повестися в конфліктах, і створювала той тил, де він міг просто мовчати й відновлюватися, — усе це він викреслив з пам’яті.

Коли в офісі з’явилася Діана, Віктор втратив голову. Вона була як яскравий спалах. Двадцять сім років, гострий розум, вміння вчасно посміхнутися і зробити комплімент його «мудрості». Він почав затримуватися на роботі, купувати дорогі подарунки, про які дружина навіть не мріяла.

Фінальна розмова з Надією відбулася після дня народження його брата Андрія. Андрій тоді хизувався новою коханою, і Віктор підтримав його. Надія, почувши це, спробувала заговорити про мораль, про сім’ю, про дітей.

— Годі, Надю! — крикнув він тоді. — Ти просто заздриш. Тобі п’ятдесят, і ти більше нічого не можеш мені дати. А Діана — це життя. Я йду до неї. Я купив їй квартиру, щоб у нас було своє гніздо. А ти лишайся тут, мені не шкода.

Він бачив, як вона зблідла. Як її руки затремтіли, коли вона притиснула до грудей кухонний рушник.

— Ти купив їй квартиру? — прошепотіла вона. — А син? Артем з дружиною та дитиною на орендованій квартирі живуть. Ти ж обіцяв їм допомогти.

— Артем молодий, сам заробить, — жорстко відповів Віктор. — Я маю право пожити для себе.

Наступного ранку він пішов.

Перші місяці з Діаною були як у кіно. Ресторани, поїздки, дорогі магазини. Але поступово побут почав просочуватися крізь гламур. Виявилося, що Діана не збирається готувати сніданки чи прати його речі. Вона вимагала клінінгову службу, доставку їжі та постійні вливання грошей у її «проєкти».

Віктор почав втомлюватися. На роботі почалися тертя з молодим керівництвом, здоров’я стало підводити. Він частіше згадував тишу своєї старої квартири й затишок, який Надія створювала без жодних зусиль.

Повернення з відрядження раніше терміну стало точкою неповернення. Побачивши в передпокої чужі кросівки — масивні, сучасні, зовсім не такі, як носив він, — Віктор усе зрозумів.

Діана навіть не намагалася виправдовуватися.

З валізою в руках Віктор вийшов до під’їзду. На вулиці була глибока ніч. Він сів у машину, але не завів двигун. Дивився на темні вікна своєї — тепер уже її — квартири. У голові крутилася фраза: «відпрацьований матеріал». Як дивно вона звучала, коли стосувалася його самого.

Минуло кілька тижнів. Він винайняв невелику квартиру в спальному районі. Син Артем не відповідав на дзвінки, донька Юлія розмовляла сухо, лише про справу.

Одного дня він не витримав і зателефонував Надії.

— Надь, це я. Можемо зустрітися? Треба поговорити.

— Приходь у кафе біля парку о шостій, — відповіла вона. Голос був рівним, без тіні образи чи радості.

Віктор прийшов раніше. Він замовив каву і чекав, нервово поправляючи манжети сорочки, які тепер були не так ідеально відпрасовані. Коли Надія увійшла, він на мить завмер.

Вона виглядала інакше. Коротка стильна стрижка, світлий костюм, легка усмішка. Вона не здавалася старішою — навпаки, з її обличчя зникла та вічна напруга, яку він звик бачити в останні роки їхнього шлюбу.

— Привіт, — сказала вона, сідаючи навпроти. — Маєш втомлений вигляд, Вікторе.

— Та так, багато роботи, — збрехав він. — Ти добре виглядаєш. Наче з відпустки.

— Так і є. Ми з Юлею та онуками їздили до моря. Було чудово.

Віктор мовчав, розглядаючи малюнок на пінці кави.

— Надь, я помилився. Ті слова… про матеріал… це було безглуздо. Я був засліплений. Давай спробуємо повернути те, що було? Я все зрозумів. Я втратив дітей, втратив тебе. Я хочу додому.

Надія повільно відпила чай. Вона дивилася на нього з якоюсь дивною цікавістю, ніби на експонат у музеї.

— Додому? — перепитала вона. — Додому до тієї Надії, яка терпіла твої зверхні коментарі? Чи до тієї, яку ти викинув, як стару ганчірку, коли знайшов яскравішу?

— Я вибачаюся, Надь. Я справді винний.

— Вікторе, але вибачити — не означає впустити назад. Мені зараз добре. Я вперше за тридцять років живу для себе. У мене вдома тиша, чистота і жодного чоловіка, який вказує мені на мої зморшки.

— Але як же старість? Діти?

— Діти зі мною. А старість… знаєш, вона не така страшна, коли поруч немає людини, яка тебе знецінює. Ти отримав те, чого хотів. Ти пішов до молодості й драйву. Те, що вони виявилися тобі не по зубах — не моя проблема.

Вона встала, поклала гроші за свій чай на стіл.

— Не дзвони мені більше з такими пропозиціями. Спілкуйся з дітьми, якщо вони захочуть. Але для мене ти — закрита сторінка. Прощавай.

Віктор дивився, як вона виходить з кафе. Вона йшла рівно, впевнено, не озираючись. Він залишився сидіти за столиком, відчуваючи кожною клітиною свого тіла, що таке справжня старість. Це не сивина і не зморшки. Це коли ти сидиш у повному кафе людей, але тобі абсолютно нікуди йти, і немає нікого, хто хотів би почути твоє «вибач».

Він вийшов на вулицю. Вечірнє місто шуміло навколо. Віктор поплівся до своєї орендованої квартири, де на нього чекала лише тиша і валіза з непрасованими сорочками. Його життя, яке він так ретельно будував на егоїзмі та зовнішньому блиску, нарешті стало таким, яким він його зробив — порожнім.

Минуло ще пів року. Віктор іноді бачив фотографії Надії в соцмережах дітей. Вона подорожувала, бавилася з онуками, виглядала щасливою.

Він намагався налагодити стосунки з Артемом, допоміг йому з першим внеском на житло — цього разу без пафосу, просто переказавши гроші. Син прийняв допомогу, почав відповідати на повідомлення, але в гості не кликав.

Віктор тепер довше затримувався біля дзеркала, але вже не шукав там «красеня». Він бачив чоловіка, який отримав головний урок у своєму житті: ресурс людини — це не вік, а здатність цінувати тих, хто поруч. Але цей урок виявився занадто дорогим.

Одного вечора він проходив повз свій колишній офіс. Побачив Діану — вона сідала в нову червону машину.

Вона сміялася, закидаючи голову. Віктор відвів погляд і пішов далі. Йому вже не було боляче. Йому було просто ніяк. У кишені завібрував телефон — повідомлення від доньки з фотографією онука, який зробив перші кроки. Це було єдине, що ще мало значення.