Весна того року видалася дивною — то відлига з калюжами, то раптовий мороз, від якого дерева ставали скляними. Людмила Петрівна стояла біля вікна в кухні, розглядаючи, як вечірні сутінки ковтають дитячий майданчик у дворі. Вона поправила фартух і прислухалася. У передпокої клацнув замок — Андрій повернувся.

— Вечеряти будеш? — запитала Людмила Петрівна, виходячи до нього. — Я яєчню посмажила.

— Потім, мамо, — відмахнувся Андрій. — Треба пошту перевірити, там по тендеру правки прийшли.

Він пройшов у вітальню, де вже другий місяць стояв його розкладений ноутбук. Людмила Петрівна зітхнула. Вона приїхала до сина «на тиждень-другий», поки в її квартирі нібито лагодили труби, але затрималася. Офіційно — через ремонт, неофіційно — бо Сергій, її чоловік, раптом почав дратувати своїм вічним характером і любов’ю до телепередач.

Андрій сів за стіл, але замість роботи просто вдивлявся в екран.

— Слухай, мамо, — почав він, не повертаючи голови. — А ти коли з батьком востаннє зідзвонювалася?

— Вчора дзвонила, — сухо відповіла вона. — Каже, що в нього все добре, суп з пакета зварив. Уяви собі, доросла людина, а лінується картоплину почистити.

— Може, тобі варто поїхати? Він там сам, ну… не чужа ж людина.

Людмила Петрівна підійшла ближче й поклала руку на спинку крісла.

— Ти мене випроваджуєш, чи що? — вона примружила очі. — Я ж бачу, як ви тут живете. Оксана твоя поїхала «відпочивати», а ти навіть не спитав, з ким вона там у тому Трускавці по бюветах ходить.

— Мамо, ну що ти починаєш? — Андрій нарешті глянув на неї. — У Оксани спина болить, вона рік без вихідних гарувала в бухгалтерії. Їй треба було змінити обстановку. Я сам її вмовив.

— Вмовив він… — Людмила Петрівна пішла назад на кухню, кинувши через плече: — Вона туди три сукні взяла. Нові. Я бачила, як вона їх у валізу пакувала. Навіщо в санаторії, де тільки мінералка й процедури, вечірні сукні?

Андрій нічого не відповів. Він почув, як зашуміла вода в крані — мати почала мити й без того чистий посуд. Цей звук дратував його останні тижні найбільше.

Наступного ранку на кухні пахло підгорілими грінками. Людмила Петрівна знову була на посту.

— Ти бачив, вона вчора фото в соцмережі виставила? — запитала вона, коли Андрій намагався швидко випити каву.

— Які фото?

— Ну, де вона біля джерела стоїть. У капелюшку. І хтось же її фотографував, Андрію. Не селфі це, я ж розумію.

— Мамо, там повно людей. Будь-яка жінка з черги могла натиснути на кнопку. Припини це, будь ласка. Мені зараз на нараду, у мене голова іншим забита. Якщо ми цей об’єкт не візьмемо, то про нову машину можна забути.

— Машина — це залізо, — повчально мовила мати. — А сім’я — це як кришталь. Ти ж пам’ятаєш, як ви з Оксаною починали? У гуртожитку, на одній конфорці їжу готували. Тоді вона на тебе іншими очима дивилася. А зараз… Ти для неї як додаток до зарплати став.

Андрій різко поставив чашку на стіл. Кава хлюпнула на скатертину.

— Знаєш що? Я, мабуть, дійсно поїду у відрядження. У нас там об’єкт під Львовом, треба перевірити.

— У відрядження? — мати підозріло глянула на нього. — Чи в Трускавець, до своєї благовірної?

— На роботу, мамо. На роботу.

Він вийшов, грюкнувши дверима. Людмила Петрівна постояла хвилину, потім дістала телефон і набрала номер.

— Сергію? — тихо сказала вона. — Я завтра-післязавтра буду. Все, давай, агент 007, діємо за планом.

У Трускавці було сиро. Андрій ішов парком, кутаючись у шарф. Він відчував себе дурнем. Приїхав, не попередивши, залишив купу справ. А якщо мати права? Якщо він зараз побачить те, що розіб’є його життя на шматки?

Він знайшов потрібний корпус. Оксани в номері не було — покоївка сказала, що вона пішла на прогулянку до нижнього бювету.

Андрій стояв біля високих ялин, коли побачив її. Вона йшла алеєю, сміючись. Поруч з нею справді хтось був. Жінка. Висока, у спортивному костюмі, вона щось активно розмахувала руками, а Оксана ледь не складалася навпіл від реготу.

— Оксано! — гукнув він, і голос його зрадницьки дригнув.

Дружина зупинилася. Її обличчя вмить змінилося — спочатку переляк, потім глибоке здивування, а далі — така щира усмішка, якої він не бачив уже кілька років.

— Андрію? Ти як тут? Щось із дітьми? Щось удома сталося?

Вона підбігла до нього, обхопивши руками його холодне пальто.

— Нічого не сталося… Тобто, я просто… я скучив, — видавив він із себе, відчуваючи, як величезна брила сорому сповзає з плечей.

— Познайомся, це Юля, ми тут у черзі на озокерит познайомилися, — Оксана кивнула на свою супутницю. — Вона мені такі анекдоти розповідає, що в мене вже прес болить більше, ніж спина.

Юля тактовно кивнула й пішла вперед, буркнувши щось про те, що їй треба встигнути на масаж.

— Слухай, — Андрій взяв Оксану за руки. — Я такий бовдур. Я весь цей час думав про посади, про гроші, про те, що мати каже…

— А що вона казала? — Оксана примружила очі.

— Та… дурниці. Що ми віддалилися. Що ти тут не сама. Я ж бачив, що ти стала іншою останній місяць. Знервованою якоюсь.

— Андрію, я була знервованою, бо твоя мама живе у нас уже вісім тижнів! Вона навіть у нашій шафі порядок навела. Я її люблю, чесно, але мені вдома стало тісно. Я поїхала сюди просто щоб подихати.

Андрій засміявся — голосно, на весь парк.

— Вона вже збирає речі. Каже, що батько там зовсім пропав без неї.

Вестибюль залізничного вокзалу зустрів Людмилу Петрівну запахом перону й дешевої кави. Сергій Олексійович стояв біля першої платформи, тримаючи в руках оберемок квітів у прозорій плівці.

— Приїхала-таки, — посміхнувся він, забираючи в неї невелику сумку. — Ну як там наші? Не чубилися?

— Куди там, — Людмила Петрівна поправила йому комір пальта. — Андрій поїхав за нею, як миленький. Племінниця Юля каже, що вони там уже по ресторанах ходять, як молодята.

— Юля? — Сергій підняв брову. — Так це вона була тією «незнайомкою» в санаторії?

— Ну а хто ж. Попросила її, щоб вона Оксану розважила, а то та зовсім кисла була. Сказала Юлі: «Будь поруч, щоб Андрій, як приїде, не накрутив собі зайвого, але щоб трохи поревнував».

Сергій Олексійович похитав головою.

— Людо, ти як була інтриганкою, так і залишилася. А пам’ятаєш, як ти мені колись влаштувала «таємного шанувальника»? Я тоді ледь не побився з тим сусідом з третього поверху.

— Пам’ятаю, — вона взяла його під руку. — Бо ти на мене дивитися перестав, тільки в своїх друзів пильнував. Як і син твій зараз. Їм усім іноді треба такий струс влаштовувати, щоб згадали, де в них серце знаходиться.

Вони вийшли на привокзальну площу. Мороз відпустив, і з дахів почала капати вода.

— Ходімо додому, — сказав Сергій. — Я там навіть пил витер. І холодильник помив. Правда, з супом не склалося, трохи википів.

— Нічого, — відповіла Людмила Петрівна. — Зараз прийдемо, я щось на швидку руку зроблю. Картоплі посмажимо.

Вони йшли повільно, переступаючи через калюжі. У вікнах будинків запалювалося світло. У кожному вікні була своя історія, своя тиша або свій галас.

— Слухай, — Сергій зупинився. — А онучка казала, що там у них нібито серйозно з тим хлопцем, з яким вона нас знайомити хоче?

— Каже, що хороший. Але я ще сама подивлюся. У мене на таких інтуїція.

— Ну, хто б сумнівався, — засміявся Сергій. — Головне, щоб він витримав твої методи сімейної терапії.

Вони обоє засміялися.