У коридорі було чути, як клацає швейна машинка. Ритмічний звук супроводжував кожен вечір у цій квартирі. Оксана сиділа на кухні, перебираючи крупу, і слухала це «тук-тук-тук», яке не зупинялося вже другу годину. Її чоловік, Віктор, саме прийшов з роботи, зняв важкі черевики і зазирнув на кухню.

— Знову шиє? — спитав він пошепки, кивнувши в бік зачинених дверей дитячої кімнати.

— Шиє. Навіть вечеряти не виходила, — зітхнула Оксана. — Я їй кликала, а вона тільки гаркнула, щоб не заважала.

— Та нехай, — Віктор сів за стіл. — Головне, що при ділі. Хлопця нагодувала?

— Павлик заснув раніше. Температура знову піднялася, ледь збила чаєм з малиною. Він такий блідий, Вітю. Весь у ковдру зарився, тільки ніс стирчить.

— Завтра заїду на ринок, візьму домашніх яблук. Може, хоч трохи поїсть.

З коридору почувся тупіт. Двері відчинилися, і на порозі з’явилася Яна. Їй було чотирнадцять, але виглядала вона старшою через постійно насуплені брови й різкі рухи. Вона тримала в руках шматок тканини, з якого стирчали нитки.

— Мамо, де ножиці для тканини? Ті, великі? — спитала вона, не дивлячись на батьків.

— Янусю, я їх поклала на полицю в коридорі, щоб Павлик не дістав, — відповіла Оксана. — Сідай поїж, я картоплю підігріла.

— Не хочу я вашу картоплю. Чому все в цьому домі ховається «щоб Павлик не дістав»? Мені працювати треба, а я маю бігати і шукати свої речі.

— Він маленький і хворіє, — спокійно сказав Віктор. — Просто поводься спокійніше.

Яна нічого не відповіла. Вона розвернулася, пішла до коридору, з гуркотом знайшла ножиці й повернулася у свою кімнату, з силою зачинивши двері.

Оксана відчула, як у грудях щось стислося. Це не було щось нове, це почуття росло роками. Вона пам’ятала, як Яна вперше відштовхнула її руку, коли вона принесла в квартиру сина. Дівчинка ніби поставила між собою і ними високу стіну.

— Ти надто м’яка з нею, — сказав Віктор, доїдаючи вечерю. — Треба наполягати, щоб вона про інститут думала, а не в швейне училище. Ми ж потягнемо інститут і престижніше вчитися там, ніж в училищі простирадла шити.

— Вона це любить, Вітю. Ти ж бачиш, вона цілими днями малює ті сукні. Це її заспокоює. Може, вона так виражає те, що не може сказати?

— Та що вона може сказати? Тільки грубіянить.

Оксана промовчала. Вона працювала в реєстратурі місцевої поліклініки, цілий день слухала людей, їхні скарги та запитання, а ввечері хотіла просто поговорити зі своєю дитиною. Але замість розмов були тільки стіни.

Минув час. Яна закінчила школу. Вона стояла осторонь у сукні, яку зшила собі сама, супилася і не дивилася в бік подруг, які весело щебетали між собою. Коли батьки підійшли її привітати, вона лише коротко кивнула.

— Поїду в місто. В училище документи подала, мене взяли, — сказала вона через тиждень за сніданком.

— А гуртожиток? — запитала Оксана. — Може, краще тут залишишся, ми б щось придумали…

— Ні. Я хочу жити окремо. Мені набридло, що в хаті постійно хтось кашляє або спить.

Павло, який тоді вже ходив до школи, сидів за столом і малював у зошиті свої малюнки. Він був зовсім іншим. Попри постійні застуди, він завжди посміхався. У нього в кишенях завжди були якісь камінці для друзів, а в голові — десятки історій.

— Яно, я тобі надішлю листа, — сказав він, піднімаючи очі від зошита.

— Роби що хочеш, — кинула вона і пішла збирати сумку.

В училищі Яну не любили. Вона була занадто талановитою і занадто закритою. Коли інші дівчата вечорами збиралися на кухні гуртожитку пити чай і обговорювати хлопців, вона сиділа в кутку з голкою. Одна з однокурсниць якось спробувала підійти.

— Класна спідниця. Сама придумала?

Яна навіть голови не підняла.

— Тобі така не світить. Не заважай, світло затуляєш.

Більше до неї ніхто не підходив.

Йшов час.

Вже й Павло вступив до університету на математичний факультет. Удома стало зовсім тихо. Оксана часто сідала на диван і просто дивилася на двері кімнати Яни, які тепер завжди були відчинені. Віктор часто затримувався на роботі, щоб не бачити як переживає дружина.

Одного разу Павло приїхав на вихідні. Він був емоційний, багато розповідав про викладачів, про те, як вони з друзями планують похід у гори.

— Мам, тату, ви тільки не хвилюйтеся, ми з Ігорем на мотоциклі поїдемо. У нього батько купив новий.

— Може, краще автобусом? — запитала Оксана, витираючи руки об фартух. — Дороги зараз погані, дощі йшли.

— Та все буде добре! Ігор водить професійно. Ми швидко — туди і назад.

Це була їхня остання розмова.

Через два дні Віктору зателефонували. Потім була довга поїздка в інше місто, впізнання, папери. Ігор відбувся лише синцями та переляком.

На похороні Яна стояла як кам’яна. Вона не плакала, не підходила до труни, просто дивилася в одну точку десь поверх голів людей. Оксана намагалася взяти її за руку, але дівчина засунула руки в кишені пальта.

— Тобі треба поїсти, — тихо сказала мати, коли вони повернулися додому.

— Я їду сьогодні, — відповіла Яна. — Мені треба працювати.

— Залишся хоч на ніч. Батькові важко.

— Мені теж нелегко, мамо. Але сидіти тут і дивитися на його порожнє ліжко я не збираюся.

Вона поїхала. Оксана після того почала згасати. Вона ходила на роботу, поверталася додому і лягала в ліжко, навіть не вмикаючи світло. Віктор намагався її розворушити, але вона лише хитала головою. Через пів року вона не змогла підвестися з ліжка. Лікарі розводили руками.

Коли Оксани не стало, Віктор залишився один у трикімнатній квартирі, де кожна річ нагадувала про тих, кого немає. Яна приїхала на похорон матері, так само швидко зібралася і хотіла піти, але до неї підійшла сестра Оксани, тітка Наталя.

— Почекай, Яно. Твій батько хотів тобі щось віддати.

Віктор виніс із кухні старий, обтягнутий тканиною блокнот.

— Це мамин. Вона його вела багато років. Я знайшов у її сумці, коли вона була в лікарні. Прочитай, якщо захочеш.

Яна взяла блокнот, кинула його в сумку і поїхала. Блокнот пролежав на її робочому столі тиждень. Вона працювала над складним замовленням — весільною сукнею для однієї багатої клієнтки. Шовк ковзав, голка іноді колола пальці. Одного вечора, коли очі вже сльозилися від напруги, вона сіла в крісло і відкрила першу сторінку.

Там не було дат. Просто записи, зроблені в різний час.

«Сьогодні Віктор сказав, що ми переїжджаємо. Я так боялася цього міста, але поруч із ним нічого не страшно. Він дивиться на мене так, ніби я — найдорожче, що в нього є. Я хочу, щоб наша майбутня дитина відчувала таку ж впевненість».

Яна перегорнула сторінку.

«У нас дівчинка. Моя маленька Яна. Вона народилася вдосвіта, коли небо було зовсім прозорим. Вона так смішно зморщила носик, коли я вперше її поцілувала. Лікар каже, що вона міцненька. Буде з характером, це вже видно».

«Яні вже три. Вона відмовилася одягати сукню, яку я їй купила. Сказала, що вона “колюча”. Прийшлося самій перешивати підкладку. Я сиділа вночі, шила, а вона спала поруч і посміхалася уві сні. Моє сонечко».

«Ми чекаємо на другу дитину. Яна ходить похмура. Я намагаюся пояснити їй, що любові вистачить на обох, але вона закривається. Може, я щось роблю не так? Сьогодні вона знову не захотіла обійматися. Серце крається, коли бачу її такий погляд».

Яна відчула, як у горлі став клубок. Вона пам’ятала той день. Пам’ятала, як мама підійшла до неї з яблуком, а вона вибила його з рук.

«Павлик народився зовсім слабким. Усі сили йдуть на те, щоб він просто дихав. Я бачу, як Яна злиться. Вона думає, що ми її розлюбили. Як мені їй пояснити, що я люблю її кожну рисочку? Що я пишаюся кожним її малюнком, хоч вона їх і ховає? Вона така талановита, вона бачить світ у лініях і кольорах, а я не можу до неї достукатися».

Записів було багато. Деякі сторінки були заляпані водою — чи то чаєм, чи то сльозами.

«Яна пішла в училище. Віктор сердиться, каже, що треба було на економіста. А я рада. Вона знайшла своє. Нехай вона не говорить зі мною, нехай вона різка, але я знаю — там, всередині, живе та маленька дівчинка, яка колись так сильно тримала мене за палець».

«Павлика більше немає. Світ став порожнім. Я дивлюся на Яну і бачу в її очах той самий біль, що і в моїх, але вона не дає мені її втішити».

Останній запис був коротким, написаним тремтячою рукою.

«Сьогодні було важко дихати. Віктор сидів поруч, тримав за руку. Я думала про Яну. Яна, якщо ти це читаєш — знай, я ніколи на тебе не ображалася. Матері не вміють ображатися довго. Ми вміємо тільки чекати. Я чекала на твій дзвінок, на твоє “мамо”, на твою посмішку. І я буду чекати там, де немає болю. Просто пам’ятай, що ти — моя найбільша любов».

Яна закрила блокнот. У квартирі було темно, тільки настільна лампа вихоплювала з темряви білу тканину весільної сукні. Вона встала, підійшла до вікна. Над містом висіло нічне небо. Вона раптом згадала, як мама колись читала їй казку про подорожник, який лікує рани. Тоді вона робила вигляд, що не слухає, але запам’ятала кожне слово.

Наступного ранку Яна зібрала невелику сумку. Вона подзвонила на роботу і сказала, що бере відпустку.

— Я не знаю, на скільки, — відповіла вона на запитання адміністратора. — Треба поїхати додому.

Вона їхала в автобусі, дивлячись на знайомі пейзажі за вікном. Коли вона підійшла до рідного під’їзду, їй стало страшно. Вона не знала, що скаже батькові. Вона не знала, як зайти в ту квартиру.

Віктор відчинив двері не відразу. Він виглядав дуже старим. Його сорочка була непрасованою, а на кухні стояла гора немитого посуду.

— Яно? — здивовано запитав він. — Ти щось забула?

— Ні, тату. Я просто… я приїхала побути з тобою.

Вона пройшла на кухню, зняла куртку і почала мити посуд. Віктор сів на стілець і мовчки спостерігав за нею.

— Я прочитала, — тихо сказала вона, не повертаючись. — Весь блокнот.

Віктор нічого не відповів, лише тяжко зітхнув.

— Я завтра піду до них, — продовжила Яна. — Треба там порядок навести.

— Я з тобою піду, — сказав Віктор. — Разом швидше буде.

Вони вечеряли в тиші, але ця тиша вже не була такою важкою, як раніше. Яна дивилася на старі шпалери, на мамин улюблений вазон, який почав в’янути, і зрозуміла, що їй треба багато чого змінити. Не в квартирі — в собі.

Наступного дня на кладовищі було вітряно. Яна стояла біля двох горбиків — високого і маленького. Вона провела рукою по холодній землі. Їй хотілося щось сказати, але слова застрягали в горлі. Вона просто сіла на лавку поруч із батьком.

— Мама завжди казала, що ти дуже сильна, — раптом мовив Віктор. — Сильніша за нас усіх.

— Я не сильна, тату. Я просто боялася, що ви мене не любите.

Вони просиділи там довго. Яна дивилася на небо, яке було таким же прозорим, як у той день, коли вона народилася, як писала мати. Вона відчувала, як щось її починає потроху відпускати. Вона надіялася на те, що мама почує, як їй жаль, як вона любила її і брата, як не знає, як впоратися з цим усім. Якби ж вона знала раніше, що мама любить завжди…