— Знову верещить, – пробурмотів Матвій, коли з сусіднього двору долинув різкий, дзвінкий голос. — Зараз і сюди прийде, що їй там вже кури наробили?

Матвій жив сам, жінки не стало п’ять років тому, діти жили свої життям, він поміг з житлом та навчанням, далі самі.

Привітним характером не відзначався, то його Леся була доброю жінкою, гостей було повно, вміла і погостити і слово добре сказати, діти завжди приїжджали до матері. А батько так, мовчун і гроші заробляв.

Пробував Матвій знайти собі дружину, бо треба було господарку тримати. Але сільські жінки йти до нього не хотіли, знаючи його вдачу, а приїжджі швидко втікали, бо не хотіли тяжко працювати. Щоб дослухатися до жінок та зменшити господарку, вже він не хотів. Отак махнув рукою, але доля далі сама вирішила все – і корову продав, і город зменшив, і інтерес до жінок втратив.

Зрештою, махнув рукою на всі ці одруження й майже звик до самотності.

З сусідами він жив дружно, окрім, хіба що, нової сусідки, Лариси. Вона приїхала нещодавно, успадкувавши хату. Він пам’ятає її малою, батьків її знав доборе. Від них знав, що донька працює за кордоном, має родину і все у неї добре.

Якщо вона й приїжджала. То він не звертав на те уваги, мав свого клопоту багато.

А от тепер вже вона стала його клопотом, бо взялася чогось господарювати, замість того аби приїхати кілька разів на рік шашлики смажити. Його кури вже були навчені лізти на сусідній город та там порпатися. А та насадила квітів.

Перекопала город – от курям і втіха.

А ще його пес Сірко вночі бігав попід хату та вив, Матвій з того тільки посміювався, коли чув сусідчине:

– Ти коли замовкнеш нарешті. Ти його годуєш чи спеціально так аби він мені спати не давав?

Так от, Матвій Ларису зовсім не пам’ятав, те, що вона від нього молодша на п’ять років знав, але думку про неї, як про жінку, скласти не міг. Він чув тільки її пронизуючий голос, перекошене гнівом лице, яке приховувала велика хустка та безрозмірну ще материну камізельку, в якій та тепер ходила.

– Ти подивися, що твій пес творить! Він мені всі грядки витоптав! – кричала Лариса через паркан.

– Не випускай своїх курей, бо я їм раду дам.

Матвію було байдуже на її квіти і її город.

– Не подобається, то городися, – казав, – Мені й так добре.

Так і тягнулося їхнє сусідство. Він її не бачив, але чув, і був певен: вона така ж противна, як її голос. Лариса була такої ж думки, що нема гіршого сусіди за нього.

Але одного дня прокинулася Лариса від того, що нема сусідських курей у неї на городі, зате Сірко спав на порозі її хати. Вона подумала, що сусід нарешті схаменувся і зайнялася своїми справами. Але й вечір, а собака у неї.

– Йди додому, чого тут сидиш, – сказала вона собаці, але той не поворухнувся.

Лариса переступила через пса і закрила двері. Хоч вона й не любила сваритися, але з сусідом робила це залюбки і їй сьогоднішній тихий день не сподобався. Вона заглядала через паркан і курей не було на подвір’ї.

Але далі Сірко почав вити і вона вже придумала, що має казати сусідові. Пес вив не перестаючи, тому Лариса одягла материну камізельку і подалася до сусіда:

– Ти даси їсти чи ні?, – почала вона кричати під вікнами, але ніхто не вийшов.

Сірко завив ще голосніше і Лариса відкрила двері хати. На підлозі лежав Матвій. Жінка знала, що той не вживає, тому негайно викликала швидку. В лікарню до чоловіка приїхали діти, він потроху ставав на ноги, здивувався, що Лариса йому допомогла.

Його охопило незвичне почуття вдячності і він пообіцяв собі, що більше сусідку не дратуватиме і почав думати-гадати, як їй віддячити за порятунок.

Через місяць він їхав додому з великим шоколадним тортом, діти привезли його на таксі, перші кілька днів пожили у нього, привели дім до ладу, а далі й поїхали.

Далі почали до Матвія сусіди заходити і такі йому дива розказали, що він вже й не знав, що думати – Сірко тепер у Лариси живе, з рук її їсть, на інших гавкає.

– Тепер йди і проси пса назад, – посміювалися вони.

Матвій полегшено зітхнув – торт зачекався в холодильнику, ще чого доброго зіпсується, а він все привід шукає зайти. А тут готова причина.

Він підійшов до хвіртки Ларисиного двору і на його подив Сірко гавкнув, сповіщаючи Ларису, що гості на порозі, а далі кинувся облизувати руки Матвію.

На ґанок вийшла Лариса в своїй хустці і камізельці.

Натомість Матвій стояв, урочисто притихлий, з яскравою коробкою в руках. Він був у своїй новенькій, вихідній куртці.

– Я тут… подумав, – почав Матвій, ніяковіючи від власного приходу. – Треба тобі віддячити. Ти мене, можна сказати, врятувала. Я ось торт купив. Може, по-сусідськи чаю поп’ємо?

Лариса на мить застигла. Такого тону вона не сподівалася почути, навіть, не знала, що у нього такий приємний голос.

– Заходь, раз прийшов. Чайник поставлю, – сказала, бо не забула як його кури їй весь часник витопали.

Матвій зняв шапку, поставив торт на столик і став оглядати маленьку, затишну кухню. Він чекав.

Лариса повернулася вже без хустки. Її обличчя… було на диво приємним. Великі, живі очі, тонка усмішка, яка робила її обличчя неймовірно привітним. Матвій дивився на неї, і в його грудях щось несподівано пропустило удар.

За чаєм він, опустивши очі, пообіцяв:

– Я сірка вночі не відпинатиму і курей на оборі триматиму. Це я тобі обіцяю.

Лариса усміхнулася, і ця усмішка підкосила Матвія остаточно.

– Сірко вже мій собака, Матвію, а за курей дякую.

З цього дня Матвій почав увиватися за сусідкою. Спочатку полагодив стару піч, яка диміла, замазав глиною, прикрутив крісла, що хиталися та стіл, точив ножі.

– Як одужаю, то тобі дах полагоджу. В мене є шифер, – казав їй, – і паркан поставлю, щоб кури не лізли.

А далі знову поїхав в місто за тортом.

Лариса цього разу без вагань запросила його до хати. Вони сиділи за чаєм, і Матвій, як завжди, відчував себе збентеженим поряд із нею.

Лариса на нього уважно подивилася, і її обличчя осяяла та сама, ніжна й привітна усмішка.

– Я ж у тебе колись закохана була, Матвію. Ще в школі. Ти тоді мене навіть не помічав, – тихо сказала вона.

– То давай зійдемося? Я так гарно казати не вмію, але раз ти собаку мого приручила, то й мені буде з тобою добре.

– А ти романтик, – засміялася жінка і тепер її голос не видавався йому таким крикливим.

Паркан вирішили не робити, а з курми Лариса раду дасть.