Марта вкотре метушилася в квартирі, намагаючись вдавати господиню в домі. Скоро тато мав повернутися додому, тому вона вирішила викликати клінінг, хоча вдома й так не було жодної порошинки.

— Олесю, ти знову не поклала ключі на місце, — пролунало з коридору.

Марта пройшла повз мене, поправляючи ідеальну укладку. Вона виглядала як модель з журналу про успішних жінок: шовкова блуза, стриманий макіяж. Вона з’явилася в нашому житті десять років тому, коли мені було тринадцять, і з того часу намагалася перетворити наш із татом затишний безлад в пристойну квартиру.

— Я поспішала, Марто.

— Твій батько ввечері приїде, він хоче бачити порядок, а не шукати свої речі під твоїми куртками.

Я різко повернулася до неї. Мене дратувало, як вона завжди прикривалася татом.

— Татові байдуже до ключів. Це тебе вони дратують. Знаєш що? Я поїду до Яни в село на пару тижнів. Мені треба дихати чимось іншим, аніж твоїм освіжувачем повітря з ароматом “альпійських трав”.

Марта зупинилася, її обличчя на мить здригнулося, але вона швидко повернула собі незворушний вигляд.

— Гроші на картці є? — запитала вона, дивлячись у дзеркало.

— Є. Свої.

Я підхопила сумку й вийшла, не чекаючи на відповідь.

У Яни все було інакше. Стара дача, скрипучі двері й абсолютна відсутність графіків. Ми пішли на кар’єр наступного дня після мого приїзду. Вода там була глибокого бірюзового кольору, а пісок — білим і дрібним.

Я лежала на рушнику, відчуваючи, як сонце випалює з мене міську роздратованість.

— Дивись, яка смішна мала, — Яна кивнула в бік води.

Дівчинка років чотирьох у яскраво-рожевому колі намагалася наздогнати надувний м’яч. Поруч на березі стояв чоловік. Засмаглий, у джинсових шортах, він щось шукав у сумці, на мить відвівши погляд від дитини.

Раптом вітер підхопив м’яч, дівчинка потягнулася за ним, коло перекинулося, і вона опинилася під водою. Я підскочила автоматично. Кілька кроків по гарячому піску, ривок у воду — і я вже тримала її під пахви, витягаючи на поверхню.

Вона закашлялася, очі були круглими від переляку.

— Тихше, маленька. Все добре, — я витерла її обличчя краєм свого парео.

Підбіг чоловік. Його обличчя було блідим під засмагою.

— Вікторіє! Боже, я тільки на секунду… — він забрав її з моїх рук, міцно притиснувши до себе.

— Вона просто ковтнула води, нічого страшного, — сказала я, намагаючись вгамувати власне серцебиття.

— Дякую вам. Дуже дякую, — він подивився на мене. Очі в нього були втомлені, але дуже добрі. — Я Ігор. А це моя біда — Віка.

— Олеся.

Я зайшла глибше, наздогнала м’яч і повернула його малій. Вона вже не плакала, лише розглядала мене так, ніби я щойно спустилася з неба.

— Дякую, фея, — прошепотіла вона.

Коли вони пішли, Яна хитро примружилася.

— Це Ігор. Живе тут з мамою, ростить доньку сам. Його колишня поїхала шукати кращої долі десь у Європі, коли малій і року не було. Сказала, що не готова бути квочкою. Він її виховує, працює на будівництві в райцентрі.

— Сам? — я чомусь згадала Марту. Вона теж прийшла в наш дім до “чужої” дитини, хоча я була вже дорослою. — Це, мабуть, дуже складно.

Наступного дня Віка чекала мене на тому ж місці. Вона бігла назустріч, розмахуючи пачкою печива.

— Олесю, ти прийшла! Будеш з нами плавати?

Ігор ішов позаду, ніс термос і фрукти. Ми провели разом увесь вечір. З ним було напрочуд спокійно. Ніякої фальші, ніякого пафосу.

Коли за два тижні прийшов час їхати, Ігор проводжав мене до автобуса. Віка вчепилася в мою руку й не хотіла відпускати.

— Напиши свій номер, — попросив він. — Я не майстер красномовства, але… я б хотів тобі подзвонити.

Я записала номер. Автобус рушив, і я ще довго бачила в задньому склі, як маленька дівчинка махає мені рукою, сидячи у нього на плечах.

Вдома панувала дивна тиша. Батько сидів на кухні й нарізав домашній хліб товстими скибками. Поруч Марта в домашньому халаті розливала по тарілках борщ.

— Приїхала? Сідай, — тато кивнув на стілець. — Марта якраз твій улюблений наварила.

Я сіла, відчуваючи, що щось змінилося. Марта виглядала інакше — зникла та гостра лінія в плечах, вона здавалася м’якшою.

— Як село? — запитала вона, і в її голосі не було звичної іронії.

— Добре. Я там познайомилася з чоловіком. Ігорем.

Тато підняв брови.

— І як він?

— У нього донька. Чотири роки. Він сам її виховує.

Марта раптом зупинилася з ополоником у руках. Вона подивилася на мене довгим, дивним поглядом, а потім сіла навпроти.

— Це важко, Олесю, — сказала вона тихо. — Жити заради дитини, яка спочатку тебе любить, а потім терпіти не може.

Я хотіла щось заперечити, але вона продовжила:

— У нас теж є новини. У тебе скоро буде брат або сестра.

Я завмерла. Подивилася на її живіт, який ще був зовсім пласким під вільним халатом. Потім на тата — він сяяв, як нова монета.

— Ти рада? — запитала Марта, і я вперше почула в її голосі невпевненість. Вона, ця сильна й успішна жінка, зараз боялася моєї реакції.

Я згадала Віку, яка називала мене феєю. Згадала, як Марта десять років терпіла мої вибрики, моє мовчання і мої брудні чашки, просто тому, що любила мого батька.

— Рада, — відповіла я й несподівано для самої себе накрила її долоню своєю. Марта засміялася, і в її очах з’явилися сльози.

Минув рік. Наша квартира перестала бути схожою на музей. Тепер тут всюди лежали дитячі речі, а в кутку вітальні стояв візочок. Марта народила сина, Олежика.

Ігор приїхав до нас у гості з Вікою. Мій тато спочатку зустрів його насторожено — два дорослих чоловіка довго мірялися поглядами в передпокої.

— Ну, заходь, будівельник, — нарешті прокректав тато й протягнув Ігорю руку. — Кажуть, ти мою доньку з води рятував?

— Вона мою доньку рятувала, — виправив Ігор, міцно тиснучи руку.

Віка з криком “Олеся!” залетіла в кімнату й одразу кинулася до ліжечка з немовлям.

— Це твій брат? — запитала вона пошепки.

— Мій, — відповіла я.

Марта вийшла з кухні, несучи великий пиріг. Вона подивилася на нас усіх — на тата, на Ігоря, на маленьку Віку, яка вже намагалася помацати ніжку Олежика.

— Знаєш, — шепнула мені Марта, коли ми лишилися на кухні одні. — Я спочатку думала, що ти зненавидиш мене ще більше, коли з’явиться мала дитина. Що будеш вважати, ніби я остаточно забрала у тебе тата.

— Я так думала раніше, — зізналася я. — А потім побачила, як Ігор дивиться на Віку, як її оберігає і за неї розповідає. Він любить її і мій тато любить мене.

Увечері, коли гості поїхали, а малий заснув, ми сиділи на балконі.

— Тату, — покликала я.

— Га?

— А Марта… вона ж тоді, десять років тому, теж боялася?

Тато посміхнувся, не повертаючи голови.

— Вона тремтіла як осиковий лист перед кожною вашою вечерею. Все боялася, що борщ не такий, чи що вона не те слово скаже.

Я зайшла в кімнату. Марта сиділа в кріслі, погойдуючи люльку. Вона виглядала втомленою, але в цій втомленості було стільки справжнього, чого я не помічала раніше.

— Тобі принести води? — запитала я.

Вона підняла на мене очі й посміхнулася.

— Принеси. Дякую, Олесю.

Я йшла на кухню і думала про те, що іноді треба самій стати для когось важливою, щоб зрозуміти тих, хто намагався стати важливим для тебе. У кожного своя правда, але любов — вона завжди однакова. Вона пахне домашнім хлібом, дитячим милом і спокоєм, який не купиш за жодні гроші.

Тепер у мене був брат, у Віки — я, а у нас усіх — цей великий, галасливий і нарешті рідний дім.