Ти тільки не хвилюйся, ми вам хочемо зробити сюрприз, – почала свекруха, – але нам потрібні ключі від квартири, поки ви у відпустку їдете…

Мені б вже тоді насторожитися, але я не хотіла псувати відносини з нею, адже ми недавно тільки налагодили стосунки і я хотіла втримати цей шлюб.

Ми з Максимом познайомилися вже зрілими людьми, позаду шлюби, з яких важко виходили, кожен має по доньці і намагається радіти життю.

Моїй Аліні десять років і звістку про нову сестру вона сприйняла доволі прохолодно, адже прийдеться ділити з нею кімнату.

– Мамо, навіщо це мені? Я не хочу ні з ким жити.

– Люба, але ж ти хотіла колись мати сестричку, от вона у тебе буде, всього на рік від тебе старша, буде тобі допомагати з навчанням, Катя відмінниця.

Я переконувала доньку, що Каті важко, адже її мама далеко, вона поїхала за кордон і вже звідти не верталася, знайшла там краще життя, а вона жила у бабусі.

Взагалі-то, це я наполягла аби Максим забрав доньку в тещі колишньої та виховував її. Я вважала, що це буде правильно, бо ж дитина має мати тата і маму поруч, а як вже так не виходить, то хоч би тата.

Я уявила собі, як моя донечка сама живе з бабусею і дідусем, то мені аж серце стиснулося.

Максим погодився і було важко нам всім налагоджувати стосунки і я розуміла Катю, що їй найважче, бо до всіх треба звикати, особливо до тата.

Максим, здавалося, не розумів, що донька потребує його чи не найбільше. Не розумів, чому має проводити з дівчатками час, перевіряти уроки, цікавитися справами в школі.

– Слухай, тим всім займалася дружина і теща.

– Того й родина твоя розпалася, – кажу я йому правду, – якби ти більше звертав увагу на все, то би жінка твоя так не вчинила.

– Слухай, а ти дуже правильна, – починав він суперечку.

Я справді дуже правильна і реагую на несправедливість дуже гостро. Я так і заміж вийшла – захищала свого майбутнього чоловіка перед усім класом.

Петро був на уроках розсіяним, вчився так-сяк, у нас пів класу була така, але на змаганнях всі мали викладатися на сто.

І якось ми змагалися з паралельним класом на лижах, всі намагалися прийти першими, а от Петро вів себе, як завжди, повільно шурхав ногами і ми програли. В класі була буря, він сидів весь червоний і мені стало його шкода, я запевнила всіх, що він зміниться і я буду йому в цьому помагати.

Петро не змінився, просто я робила за нього домашнє, давала списувати, вчила з ним допізна танець чи вірш…

А далі й заміж вийшла, бо думала, що його знаю. Мама й тато пішли жити до бабусі і віддали нам свою квартиру.

Там і з’явилася на світ Алінка, я потребувала допомоги, і підтримки, а Петро ходив так, наче його нічого не стосується. Коли одного разу він всю зарплату витратив на якусь річ до рибалки, то я не витримала:

– На які гроші ми будемо жити?

– Я не знаю, придумай щось, як завжди, – знизав він плечима.

І я наче прозріла. І придумала – попросила його зі свого життя. Мені почало вистачати грошей на все, бо я давала Аліну в ясла і працювала сама.

Ні він, ні його батьки не звертали уваги на те, що Аліні треба більше уваги і коштів, я все давала дитині, і розчинялася в ній.

А далі зрозуміла, що вже досить, пора й про себе подумати. Так зустріла Максима, мені здавалося, що він протилежність Петрові, але життя з ним показувало, що він найбільше любить аби піклувалися про нього, а не він про когось.

Та відпустка мала бути нашим рятівним колом, щоб ми нарешті навчилися жити разом, зрозуміли цінність родини. Мені здавалося, що моя нова свекруха теж того прагне. У мене було враження, наче вона про мене високої думки, адже завдяки мені вони бачать онучку.

– Оксано, я така тобі вдячна, нарешті я буду більше часу з онучкою, – сама вона мені це казала.

Тому я дала їй ключі від своєї квартири, впевнена, що вона все зробить на благо нашої нової сім’ї.

Звичайно, на відпочинку мені не подобалося, що Максим своїй доньці купує дороге морозиво чи чіпси, а моїй дешевше.

– Але вона сама це захотіла, – каже він.

– Вона соромиться у тебе просити дорожче морозиво, міг би й сам здогадатися, – кажу йому, – те саме й про чіпси, я їй не даю їх і ти своїй не купуй.

– Але вона хоче.

– То й що? Не можна таким зловживати.

Дівчата між собою теж не могли поділити мою увагу, далі кожна хотіла гуляти, інша спати, одній холодно, другій жарко…

Ох, я їхала додому з думкою, що свекрушин сюрприз буде моєю винагородою за всі мої старання.

Проте, я побачила таке, що мені аж очі на лоба полізли, а свекри сяяли від радості.

– Як тобі, Катрусю?, – допитувалися вони онуки, а та справді раділа.

Тільки от не раділа моя донька.

Справа в тому, що свекри вирішили зробити ремонт в дитячій. Вірніше, ремонт в одній половині дитячої кімнати. Вони переклеїли шпалери тільки з однієї сторони, купили нове ліжко, таке двоярусне, де внизу стіл і простір для книг, рожевий пухнастий килимок під ноги, шафа з дзеркалом для речей Каті.

Дівчинка була дуже рада, бо все було справді гарне і зручне, вона обіймала дідуся і бабусю, а моя донька почала рюмсати.

– Ти чого плачеш?, – здивувалася свекруха, – Попроси свого тата і він тобі теж таке купить.

Ось стільки часу вона витратила на мою доньку, а далі повела свою на кухню, де й тортик був, смачні напої, випитувала як пройшов відпочинок.

Я обійняла Аліну, ми сиділи на її старенькому ліжку, яке ще чіткіше вирізнялося на фоні нових меблів, фанерний письмовий столик, плакати на шпалерах в квіточку, її одяг був у загальній шафі в коридорі.

– Катя вже хоче тортиком смакувати, ви чого не йдете, – невдоволено почала свекруха.

– Я не хочу нічого, – відказала донька і відвернулася до стіни.

– Так не гарно себе вести, – звернулася вона до доньки і мені додала, що я маю краще виховувати свою доньку.

Тут вже я не витримала і сказала, що так вести себе в чужій квартирі теж не можна.

– А як я себе веду? Я роблю все аби моя онука тут почувалася добре, а ти б мала зрозуміти, як важливо їй відчувати тепло і піклування.

– Навіщо ви переклеїли шпалери на її частині, купили це все тільки їй?

– А кому ще я мала купувати? У твоєї є батько і дідусі та бабусі, а я у своєї онучки одна.

Тепер я маю думати, де заробити грошей аби й собі таке купити. З моєю зарплатою на це треба мінімум пів року, а більше я не маю на кого надіятися. Для чого мені такий клопіт, якщо все могло б бути простіше? Не знаю чи й вийде щось у нас, як і надалі будуть такі сюрпризи. Я вже й не знаю, як реагувати, що порадите?

Автор Ксеня Ропота