– Ти тільки подумай, Наталю, ну куди ти поїдеш? Там же все чуже, і мова та їхня, і люди зі своїм статутом. А я? Ти про мене подумала? – Мама сплеснула руками, навіть не відриваючи погляду від каструлі з борщем, яка парувала на всю кухню. – У мене ж нікого, крім тебе, немає. Тітка Люба в селі, то хіба родичі? Раз на рік на Великдень подзвонить і все. А ти ж знаєш, як у мене з тиском останнім часом. Хто мені води подасть, як прихопить? Аптека далеко, хліб принести нема кому. Та й квартира ця… Сама я тут просто з глузду з’їду в чотирьох стінах.

Наталя мовчки терла моркву, намагаючись не дивитися мамі в очі. Кожне слово падало, як важкий камінь у воду.

– І той твій Андрій… Ну що він там знайшов? Робота якась сумнівна, батьки його виїхали, все продали. Вони ж тебе ніколи не любили, Наталю, ти ж бачила, як вони на тебе дивилися на випускному. Наче ти в них щось украла. Будеш там прислугою в чужому домі, ще й невісткою небажаною. Хіба я тебе для цього ростила, в університет віддавала? Тут у тебе робота, друзі, я поруч. А там що? Пустота.

– Мам, ну він же кличе, каже, що все влаштує, – тихо промовила Наталя, хоча сама відчувала, як впевненість витікає крізь пальці.

– Влаштує він… Сьогодні влаштує, а завтра скаже, що заважко йому обох тягнути. І залишишся ти в тій Празі ні з чим. Не думай навіть. Поки я жива, я тебе в таку авантюру не пущу. Ти ж моя єдина дитина, совість май.

Наталя зітхнула і висипала моркву на сковорідку. Вона знала, що мама має рацію у своєму страху, хоч цей страх і передавався їй. Залишити маму одну — це як взагалі? Вони ж завжди були лишень удвох, а тепер вона її покине? Це почуття провини було сильнішим за будь-яке кохання.

Минув рік.

Зимовий ранок видався напрочуд холодним. Крізь шибку, розмальовану інеєм так щільно, що вулиці майже не було видно, пробивалося бліде, якесь неживе блакитне світло. Наталя прокинулася від вібрації телефону під подушкою. На екрані світилося: «Андрій».

Вона сіла на ліжку, опустивши ноги на підлогу.

– Алло? – голос був хрипким і зовсім чужим.

– Ой, я знову тебе розбудив? Вибач, я забув, що у вас ще так рано, – голос у слухавці був бадьорим, трохи металевим через перешкоди зв’язку.

– Та нічого, я вже вставала… майже, – збрехала вона, кутаючись у ковдру. – Чого ти дзвониш так рано? Щось сталося?

– Та ні, просто… Знаєш, я тут зараз на Староміській площі стою. Тут так красиво, Нат. Народу ще майже немає, ялинка світиться, вогні всюди. Хотів тобі хоч трохи цього настрою передати. Тут якраз сніг такий лапатий пішов, як у кіно. Ти б бачила ці будиночки, вони наче з цукру зроблені під цією ілюмінацією.

– Рада за тебе, – Наталя відчула, як у грудях щось неприємно стислося. – У нас теж сніг.

– Ну не бурчи. Я ж серйозно, я так часто згадую, як ми ходили в наш парк… Слухай, ти ж пам’ятаєш, як ми планували разом на Різдво кудись поїхати? Я тут дивився варіанти, можна було б…

– Андрію, давай ближче до діла, – перебила вона його, повертаючись під ковдру і намагаючись зігріти ноги. – Ти ж знаєш, я нікуди не поїду. Ми це вже сто разів обговорювали.

– Я просто скучив, – тон Андрія миттєво змінився, став тихішим, зникла та штучна бадьорість. – Невже ти зовсім не думаєш про те, щоб хоч на тиждень приїхати? Мама ж твоя доросла жінка, вона впорається.

– Вона не впорається, і ти це знаєш. І я не хочу про це знову починати. Як у тебе на роботі? Все добре?

– Та нормально все, працюю. В агенції зараз завал, туристи пруть, всі хочуть казки. Мову вже підтягнув, майже все розумію, хоча розмовляю ще з акцентом. Батьки задоволені, купили невеликий будиночок за містом. Питають про тебе іноді…

Наталя знала, як вони питають. Скоріше за все, просто для годиться, аби переконатися, що син нарешті «одумався».

– Ну от і добре. Живи, розвивайся. А мені треба вставати, ще купу справ маю зробити.

– У неділю? Яких справ? – здивувався він.

– Звичайних. Господарських. Мамі треба допомогти, в магазин сходити. І ввечері я… я в кафе йду.

У слухавці виникла пауза. Наталя почула, як десь на фоні в Празі проїхав трамвай, дзенькнувши на повороті.

– З ким це в кафе? – запитав Андрій вже зовсім іншим тоном.

– З Максимом. Ну, ти його знаєш, мій колишній фізрук зі школи. Ми просто підтримуємо зв’язок. Він запросив повечеряти, поговорити. Чого ти мовчиш?

– Та нічого. Просто дивно. Кафе, Максим… Я думав, у тебе там «справи».

– Це і є життя, Андрію. Люди ходять у кафе, спілкуються. Я ж не можу вічно сидіти біля вікна і чекати твого дзвінка раз на тиждень.

– Я зрозумів. Добре, не буду заважати. Готуйся до своєї вечері. Бувай.

Він поклав слухавку першим. Наталя відкинула телефон на іншу половину ліжка і вставилася в стелю. Навіщо вона це сказала? Максим справді кликав її, і вона справді збиралася піти, але не тому, що він їй подобався. Він зробив їй пропозицію ще пів року тому, але вона відмовила, сказавши, що ще не готова. Він не образився, просто сказав: «Я почекаю». І це «я почекаю» тиснуло на неї не менше, ніж мамині докори.

День минув у метушні. Мама знову затіяла генеральне прибирання, хоча в квартирі і так було чисто.

– Нащо ти ці штори знімаєш? – запитала Наталя, стоячи на стільці.

– Треба, щоб до свята все блищало. Ти он краще пил протри на шафі, там уже пальцем писати можна. І що ти вдягнеш увечері? Той синій светр? Тобі він пасує, очі робить яскравішими. Максим — хороший хлопець, не те що деякі. Ще й тут, поруч.

– Мам, ми просто йдемо вечеряти.

– Просто так ніхто нікого не запрошує. Ти придивись до нього. Скільки можна за ілюзіями ганятися? Рік минув, Наталю. Пора вже на землю спускатися.

Увечері в невеликому кафе на розі було затишно, пахло корицею та меленою кавою. Максим сидів навпроти і розповідав про нову програму тренувань у школі, про те, як важко зараз зацікавити дітей спортом. Наталя слухала його, кивала, але думками була далеко. Вона дивилася, як за вікном кружляє сніг, і намагалася уявити ту саму площу в Празі, про яку казав Андрій.

– Наталю, ти мене чуєш? – Максим торкнувся її руки. Його долоня була теплою і сухою.

– Так, вибач. Просто день був довгий.

– Я хотів запитати… Може, все-таки на Новий рік до нас у компанію? Будуть мої друзі, ми знімаємо котедж за містом.

Там лижі, лазня, камін. Тобі треба розвіятися.

– Я не знаю, Максиме. Мама, напевно, захоче вдома бути.

– Бери і маму з собою, там місця вистачить. Подивися на мене. Я ж не чужа людина.

– Я знаю. Ти дуже хороший. Напевно, занадто хороший для мене.

– Не починай, – він усміхнувся, але в очах була легка втома. – Просто подумай.

Коли вона повернулася додому, мама вже спала. Наталя зайшла на кухню, налила собі чаю і сіла біля вікна. Мороз трохи відступив, і крізь скло можна було розгледіти тьмяні ліхтарі у дворі. Телефон мовчав. Андрій не дзвонив уже кілька днів після тієї розмови, і це мовчання ставало дедалі важчим. Вона відкрила месенджер, написала «Привіт», але так і не натиснула «відправити». Видалила.

Тиждень до Нового року пролетів у робочій суєті. Наталя працювала в банку, і кінець року завжди означав купу звітів і незадоволених клієнтів. Вона втомлювалася так, що вечорами просто падала на диван, не маючи сил навіть поговорити з мамою.

У суботу вранці її розбудив не телефон, а дивний звук з вулиці. Наче хтось кидав сніжки у вікно. Вона протерла очі, глянула на годинник — десята ранку. Дзвінок таки пролунав.

– Ну що, соня, довго ще будеш вилежуватися? – голос Андрія був зовсім близько, без жодних перешкод і затримок.

Наталя завмерла. Вона повільно підійшла до вікна і вона побачила знайомий силует біля під’їзду.

– Ти… ти де? – прошепотіла вона в трубку.

– Виходь на балкон, якщо не віриш. А краще одягайся і вибігай. Я тут уже пів години мерзну, снігурів розганяю. Тут у парку вони такі пухкенькі, наче їх спеціально відгодовували. Чекають, поки ми прийдемо.

– Андрію, ти здурів? Як? А робота? А Прага?

– Та ну її, ту Прагу, якщо там тебе немає. Я домовився про відпустку, а там побачимо. Я просто зрозумів, що ці картинки з вогниками нічого не варті, якщо мені нема кому їх показати вживу. Виходь уже!

Наталя кинула телефон на ліжко і почала гарячково шукати светр. Мама вийшла з кухні, витираючи руки рушником.

– Куди ти так летиш? На роботу викликали?

– Мам, Андрій приїхав. Він там, внизу.

Мама на мить замовкла, її обличчя напружилося, вона хотіла щось сказати про тиск, про самотність, про те, що «вони ж тебе не люблять». Але подивилася на Наталю — на те, як у неї тремтять руки і як горять очі, — і просто зітхнула.

– Чоботи вдягни теплі, – тільки й сказала вона. – Там мороз сильний. І шарф не забудь.

Наталя вискочила з під’їзду. Повітря було таким холодним, що перехопило дихання. Сніг рипів під ногами, а сонце сліпило очі. Вона побачила його біля під’їзду.

Вона побігла до нього, не звертаючи уваги на перехожих. Андрій розставив руки і підхопив її, трохи піднявши над землею.

– Ти справжній? – запитала вона, торкаючись його щоки, яка була крижаною на дотик.

– Куди вже справжніший.

Вони стояли серед засніженого парку. Андрій розв’язав свій шарф і обмотав його навколо її шиї, поверх її власного.

– Я там квартиру дивився в сусідньому районі, – раптом сказав він, дивлячись кудись повз неї. – Ну, якщо я тут залишаюся. Може, завтра підемо подивимося? Треба ж десь жити.

– Ти правда залишишся? А як же твої плани? Твоя кар’єра?

– Ну, я ж туристичний менеджер. Туристи всюди є. А плани… плани змінилися. Якось розберемося.

Вони пішли вглиб парку. Сніг продовжував падати дрібною крупою, засипаючи доріжки та лавки. Наталя відчула, як він міцно стиснув її руку у своїй кишені.

– А Максим як? – раптом запитав він з хитрою посмішкою. – Пішли вчора в кафе?

– Пішли. Вечеряли. Він просив передати, що в нього все добре.

– Ну і нехай у нього все буде добре. А нам треба до твоєї мами зайти, я там торт купив, він у машині лежить. Треба ж якось мирні переговори починати.

– Удачі тобі, – засміялася Наталя. – Тобі вона знадобиться.

Вона знала, що тепер все у них буде добре попри все.