Син у мене один і нема нічого дивного, що я його жалію. Він у мене з дитинства був хворобливим і нема чого мені говорити, що він за кордон не поїхав, а відправив дружину.

То така, що нею можна городи орати! А мій – пучка пари, там поперек зловить, там застудиться, а я не планую поминки справляти, бо в чиїйсь голові «так не годиться».

Як женився, то я одразу невістку розкусила – вже з пузом після школи, то не добра дівка. Але я ходжу в церкву, тому мала б гріх, що я дитину залишу не хрещену і без батька, бо син признав, що ходив до Оксани.

Прийшла до мене в невістки – нічого не вміла абсолютно. Що я скажу – те й робить, а не скажу – не робить. Скільки моїх нервів з’їла – не передати!

Я Олежикові так сказала:

– Сину, освіта в тебе буде і не дивися, що ти вже одружений. Ми для того в тебе з татом і є аби тобі допомогти.

А що? Ми вже домовилися йому за державну роботу і вже навіть дали кому треба – хто нам гроші вертати буде? Йому лиш потрібна вища освіта і про його майбутнє можна не хвилюватися.

Він вчився в юридичному і ми витратили купу грошей на його навчання, тому оті мені штрики від свахи:

– Оксана як три роки тому була в цій сукенці, то й цього року в ній. То вже вона в чоловіка не вартує якоїсь обнови?

– Я вчу сина і ще й онуків годую, бо Оксана одне за другим приводить. Як хоче сукенок – то треба йти на роботу, а не в мене на шиї висіти!

А що я не так сказала? На підгузки – дай, на повзунки – дай, а я не мільйонерка! Поки чоловік за кордоном, то ще можна так-сяк жити, але перепрошую – він один, а ротів купа!

Потім прийшлося ще раз домовлятися Олежикові за роботу, бо попереднього начальника звільнили, тому обійшлося ще дорожче, але зате після університету зразу пішов в газ кантору!

Я не могла натішитися! Мій синочок. Моя гордість!

Лиш все вспокоїлося – Оксана давай примхувати з тими своїми сукенками:

– Дайте мені гроші аби я собі якийсь одяг купила, бо нема в чому піти на роботу, – каже.

І як почала мені перераховувати, що їй треба і туфлі, і новий плащ, три спідниці, кофтини та сукенки, то я їй кажу:

– Ти ціни бачила в магазині? Ти на яку зарплату йдеш? На пів ставки? То гроші, що потратила на одяг будеш рік відробляти? З таким заробітком – сиди вдома і помагай мені.

А що я не так сказала? Все правильно – лиш на добре взуття тоді треба було дати тисячу, а зарплата була півтори! То чого це на мене ображатися?

А вона мені каже, що Олегова зарплата не більша, зате він на добрій роботі – там підкалимить, там премія, там кому поміг – а про добру пенсію, то взагалі мовчу!

Купили ми Олежикові машину, батько на ній приїхав з-за кордону і набралися клопоту з тим розмитненням, купа грошей знову пішло!

Але та невістка знову не вспокоюється – таки пішла на роботу! Батьки дали гроші на людський одяг і вже повіялася та лишила на мене дітей та господарку! То є добра мама?

– Ти маєш розум, – кажу їй я. коли побачила, як вона бірки з одягу зрізала, – Ти миючи підлогу коли стільки заробиш? Хто тебе на кращу роботу візьме? Лиш мене спозориш і свого чоловіка!

А вона мовчить! Олежик теж на моєму боці, бо ж то треба її з роботи забирати, а вже мінус одне платне місце і машині!

І що їй така біда, що вона таке зробила – лиш мене зі сватами посварила, бо тепер пліткують о селі, що вона у мене чи не в лахміттю ходила. І то треба таке придумати!

Але остання крапля – вона поїхала за кордон! На роботу!

– Що ти там, шість клячів, будеш робити?

– То, за що тут «дякую» не кажуть, – сказала вона мені.

І от тепер на старості я маю всіх на своєму горбі тягти: онуків, чоловік без роботи і сина! То хтось ще сміє мені казати, що я добре живу?

Фото Ярослава Романюка.