Оксана стояла перед дзеркалом, розправляючи важку тканину сукні. Глибокий смарагдовий колір личив до її очей, але чогось бракувало. Вона повільно повернулася, намагаючись розгледіти спину. У дверях з’явився Ігор. Він уже встиг перевдягнутися в костюм і тепер просто мовчки спостерігав за дружиною, притулившись до одвірка.

– Як думаєш, не занадто просто? – запитала Оксана, не повертаючи голови.

– Тобі пасує. Ти ж знаєш, я в цьому мало розумію. Головне, щоб тобі було зручно.

– Зручно – це в кросівках. А сьогодні в Дарини свято. Буде багато людей, ресторан, музика. Треба виглядати відповідно.

Ігор підійшов ближче, поклав руки їй на плечі. Вони були разом уже дев’ять років. Позаду в обох залишилися невдалі шлюби, і зараз вони цінували цей спокій, який панував у їхній квартирі.

– Ми можемо заїхати в торговий центр, якщо хочеш щось купити, – запропонував Ігор.

– Ти ж знаєш, що там зараз ціни космічні. Та й біжутерія на таку сукню не ляже. Вона має виглядати дорого.

Вона замовкла, перебираючи пальцями порожню скриньку на комоді. Ігор відчув, до чого веде розмова.

– Ігоре, а якщо попросити у твоєї мами ту брошку? Пам’ятаєш, вона показувала? Така стара, з камінцями. Вона ідеально підійде до цього кольору.

Ігор зітхнув і відійшов до вікна.

– Оксано, ти ж знаєш маму. Вона ту брошку навіть з коробки рідко дістає. Це річ її бабусі. Вона для неї як оберіг. Вона навіть сестрі моїй відмовила, коли та просила на весілля.

– Ну, я ж не назавжди. Тільки на один вечір. Я буду дуже обережна, обіцяю. Ти ж бачиш, як я до речей ставлюся.

– Я спробую зателефонувати, але нічого не гарантую.

Розмова з матір’ю була непростою. Віра Павлівна довго мовчала в слухавку, потім розпитувала, куди саме вони йдуть і чи надійне там кріплення. Врешті-решт вона погодилася, але голос її залишався тривожним.

За годину брошка вже була в них. Старе золото, потьмяніле від часу, і два невеликі прозорі камінці, що ледь помітно мерехтіли в сутінках. Оксана прикріпила її на сукню. Образ став завершеним.

Вечір у ресторані пройшов гамірно. Було багато тостів, танців і розмов. Оксана почувалася впевнено. Кілька разів знайомі звертали увагу на прикрасу, розпитували про її походження. Вона з усмішкою відповідала, що це сімейна історія.

Додому повернулися пізно. У коридорі було тьмяно. Оксана почала розстібати блискавку на сукні, звичним рухом потягнулася до коміра, щоб зняти прикрасу, і раптом завмерла. Пальці намацали лише порожню тканину. Маленькі проколи від голки були, а самої брошки не було.

– Ігоре… – голос її здригнувся.

Він якраз розв’язував краватку.

– Що таке?

– Її немає. Вона зникла.

Наступну годину вони провели в гарячкових пошуках. Оглянули кожен сантиметр килима, перетрусили сумку, повернулися до машини і з ліхтариком обшукали сидіння. Потім Ігор зателефонував у ресторан. Охоронець відповів, що в залі вже прибрали і нічого цінного не знаходили.

– Це все, – прошепотіла Оксана, сидячи на дивані в одній сукні. – Вона мене не пробачить. І тебе теж.

– Не кажи дурниць. Це просто річ. Хоча й дорога для неї.

– Це не просто річ, Ігоре. Це її пам’ять. Треба щось робити. Треба замовити копію.

– Ти уявляєш, скільки коштує робота ювеліра і такі камінці? – Ігор сів поруч. – У нас зараз немає таких грошей. Ти ж не працюєш, а моєї зарплати ледь вистачає на побут і твої курси, які ти постійно кидаєш.

Оксана мовчала. Вона дивилася на свої руки і вперше за довгий час відчула реальну провину. Не ту, яку можна було загладити обіймами чи смачною вечерею.

– Я піду на роботу, – сказала вона раптом.

Ігор глянув на неї з подивом.

– Ти ж казала, що бухгалтерія – це нудно, що ти не хочеш рахувати чужі копійки.

– Тепер буду рахувати свої, щоб віддати борг. Подзвони своєму знайомому, ти казав, у них звільнилося місце в офісі. Я завтра ж поїду на співбесіду.

Наступного тижня життя змінилося. Оксана тепер вставала о сьомій ранку. Вона готувала сніданок, збиралася і разом з Ігорем їхала в центр. Робота виявилася не такою нудною, як вона собі уявляла. Цифри вимагали уваги, і це допомагало не думати постійно про втрачену брошку.

Тим часом Ігор знайшов майстра. Старий ювелір довго розглядав фотографії, які вони встигли зробити перед виходом.

– Зробити можна, – сказав він. – Але золото зараз дороге, а діаманти, хоч і дрібні, теж коштують грошей. Кріплення зроблю надійне, щоб більше не губилося.

Минуло півтора місяця. Оксана отримала першу зарплату і майже всю її відклала на оплату послуг ювеліра. Вони взяли невелику позику в банку, щоб закрити решту суми. Весь цей час Віра Павлівна дзвонила і запитувала про свою річ. Ігор щоразу вигадував причини: то вони не можуть заїхати через завантаженість на роботі, то Оксана хоче почистити її спеціальним засобом.

Нарешті замовлення було готове. Нова брошка виглядала ідентично, тільки золото блищало яскравіше, а камінці грали на сонці всіма кольорами веселки.

– Ну що, поїхали здаватися? – запитав Ігор у суботу вранці.

Оксана помітно нервувала. Вона загорнула прикрасу в оксамитову серветку і поклала в сумочку.

Віра Павлівна зустріла їх на кухні. Вона налила чай, поставила печиво.

– Ну, нарешті ви приїхали. Показуйте вже мою мандрівницю.

Оксана витягла брошку і поклала її на стіл. Руки в неї тремтіли. Свекруха взяла прикрасу, піднесла ближче до вікна, довго крутила її в руках, розглядаючи клеймо і камінці. Потім вона підняла очі на невістку.

– Оксано, ти її почистила?

– Так, ми вирішили, що вона має виглядати краще.

Віра Павлівна знову глянула на брошку і раптом тихо засміялася.

– Діти, ви хоч знаєте, що це за камінці були в оригіналі?

Ігор і Оксана перезирнулися.

– Ну, діаманти, мабуть… – невпевнено сказав Ігор.

– Колись вони там були, – зітхнула мати. – Років шістдесят тому. Моя бабуся продала їх, коли було зовсім скрутно. Замість них вона вставила звичайні скельця. Я про це знала, але нікому не казала. Брошка була цінною саме як пам’ять про неї, про те, як вона нас рятувала. А це… це зовсім інша річ.

В кімнаті стало дуже тихо. Оксана відчула, як до обличчя підступає жар.

– Мамо, ми її загубили, – нарешті вимовила вона. – В той же вечір. Я так боялася вам сказати. Це нова брошка. Я пішла працювати, щоб ми могли її замовити. Тут справжні діаманти, ювелір підбирав найкращі.

Віра Павлівна поклала брошку назад у серветку і підсунула її до Оксани.

– Я бачу, що вона нова. І бачу, що вона дорога. Але головне не це.

Вона зробила ковток чаю і подивилася на сина.

– Знаєш, Ігоре, я завжди думала, що Оксані все дається занадто легко. А тепер бачу, що вона вміє відповідати за свої вчинки. Залиш цю прикрасу собі, Оксано.

– Як це? Це ж ваша річ, ми її для вас робили.

– Моєї речі більше немає. Але замість неї з’явилося щось інше. Ти знайшла роботу, ви навчилися домовлятися. Нехай ця брошка тепер буде вашою сімейною історією. Вважай, що це мій подарунок тобі. Тільки тепер уже за кріпленням стеж краще.

Оксана взяла прикрасу. Вона відчувала дивне полегшення. Втрата старої речі, якої було дуже шкода, раптом відкрила двері до чогось нового.

– Дякую, Віро Павлівно. Але я все одно буду її вам приносити, коли ми кудись виходитимемо.

– Принось, – посміхнулася свекруха. – Тільки тепер уже без жодних секретів.

Коли вони поверталися додому, Ігор запитав:

– То що, тепер звільнишся? Кредит ми за кілька місяців закриємо.

Оксана подивилася у вікно на вечірнє місто.

– Ні. Мені подобається. Виявляється, коли в тебе є свої гроші і ти знаєш їм ціну, все має зовсім інший вигляд.

Віра Павлівна не помилялася, коли казала, що той, хто знайде стару брошку, нехай користується нею на здоров’я.

Через два тижні після тієї розмови на іншому кінці міста Ганна Степанівна повільно йшла вздовж довгого парку. В одній руці вона тримала невеликий пакунок із гуманітарною допомогою — крупи та консерви, які сьогодні видавали в центрі підтримки. Більше вона просто не могла донести: спина давала про себе знати щоразу, коли доводилося піднімати щось важке.

Вона мешкала в невеликій кімнаті гуртожитку. Єдиною живою душею поруч був рудий кіт Мурчик, якого вона підібрала біля під’їзду ще кошеням. Мурчик був вибагливим до їжі, а спеціальний корм коштував стільки, що Ганні Степанівні часто доводилося обирати між м’ясом для себе і пакетиком для нього.

Біля великих металевих баків, що стояли на виїзді з ресторанного двору, вона зупинилася перепочити. Сонце якраз визирнуло з-за хмар, і раптом у травах біля самого бордюру щось гостро блиснуло. Жінка нахилилася, примружившись.

У пилюці лежала невелика металева штучка.

Вона підняла її, обтерла об хустинку. Це була стара брошка. Метал був тьмяним, а камінці здавалися звичайним склом, але в основі виразно виднілося золотаве сяйво. Ганна Степанівна не знала, чи має ця річ цінність, але наступного дня все ж таки зважилася зайти до ювелірної майстерні в підвалі сусіднього будинку.

Старий майстер довго розглядав знахідку через лупу.

– Золото тут добротне, – промовив він, не піднімаючи очей. – Камінці — нічого особливого, проста імітація. Але за саму вагу металу я можу вам дати кілька тисяч гривень. Вам підходить?

Для Ганни Степанівни це був цілий скарб. Вона кивнула, ледь стримуючи хвилювання.

Того вечора в кімнаті гуртожитку пахло розкішшю – жінка виклала на стіл кілька великих пакувань хорошого сухого корму та м’які паштети, про які Мурчик раніше міг тільки мріяти. Кіт задоволено мурчав, встромивши носа в миску, а Ганна

Степанівна вперше за довгий час спокійно пила чай із печивом, не рахуючи копійки до наступної пенсії.

Стара реліквія, яка колись рятувала одну родину в голодні роки, знову виконала своє призначення, принісши ситість і спокій туди, де на них уже не сподівалися.