Вже тиждень минув відтоді, як ми відгуляли весілля нашого Ярослава, а в душі замість радості та полегшення лежав важкий, холодний камінь.

Я лишилася одна. Мого чоловіка Степана не стало кілька років тому, після тривалої недуги. Усі наші заощадження, усе, що заробляли роками, пішло на спроби підняти його на ноги. Довелося продати квартиру і гараж, ми з сином жили в квартирі бабусі Степана далеко від центру. Коли його не стало, я зрозуміла, що мушу жити далі заради нашого єдиного сина. Ярослав був моєю єдиною втіхою, моїм світлом у вікні. Він виріс доброю, спокійною дитиною, дуже схожим на батька — такі ж темні очі й тиха, лагідна усмішка.

Коли Ярослав навчився в інституті й зустрів свою Оксану, я одразу зрозуміла, що в них усе серйозно. Дівчина вона була сумирна, вихована, з простої родини. Я дивилася на них, і серце стискалося від щастя. Мені так хотілося, щоб у сина все було як у людей. Щоб було гарне свято, щоб зібралися родичі, щоб запам’ятався цей день на все життя.

Але де взяти ті гроші? Моєї заробітної плати заледве вистачало на комунальні послуги та прожиття. Тоді я вирішила йти до людей позичатися.

Єдиний, до кого я мала б звернутися в першу чергу, був мій рідний брат Григорій. Він завжди жив незаможно тільки на словах, а насправді мав і нову машину, і господарство велике, і постійно щось будував. Але коли я прийшла до нього додому, він навіть не запросив мене пройти до кімнати. Ми стояли в коридорі, і він слухав мене з таким виразом обличчя, ніби я прийшла просити позику, а забрати останнє.

— Ти взагалі не думаєш, чи як? Навіщо те весілля збирати, якщо в кишенях вітер свище? Нехай ідуть та просто розпишуться. Зараз такі часи, що треба кожну копійку тримати при собі. У мене самого он дах на гаражі протікає, треба брус купувати. Я грошей не маю.

— Грицю, та я ж віддам. Позич хоч трохи, під розписку, під відсоток, як хочеш. Я відпрацюю, все поверну. Це ж єдиний син.

— Я сказав — немає. Кожен має розраховувати на те, що має у власній кишені.

Весілля ми все ж таки зробили. Син був такий щасливий, так ніжно дивився на свою наречену, що на мить мені здалося: все погане залишилося позаду.

Під час свята Григорій все ж з’явився. Прийшов із дружиною, сів до столу, їв, розмовляв із гостями, ніби нічого й не сталося. А коли молодим треба було їхати, щоб зробити кілька знімків на пам’ять, він сам запропонував свою нову машину.

— Ну що, давайте завезти молодих, а то пішки йти далеко, — голосно сказав він при всіх, посміхаючись.

Я тоді аж вдихнула з полегшенням. Подумала: ну ось, брат усе-таки є братом, передумав, вирішив хоч чимось допомогти, зробити подарунок племіннику.

Пройшов тиждень, як брат став на порозі.

— Я за чим і прийшов. З тебе дві тисячі гривень.

Я заціпеніла. Рушник випав з моїх рук на підлогу.

— За що, Грицю? — ледь чутно прошепотіла я, думаючи, що не так його зрозуміла.

— Як це за що? — обурився він, знизавши плечима. — За бензин, за амортизацію машини. Я їх туди й назад віз, чекав цілу годину, поки вони там фотографувалися. Моя машина на воді не їде, знаєш? Мені треба заправу робити, а запчастини зараз скільки коштують, ти уявлення маєш?

У мене все всередині перевернулося.
— Ти ж сам запропонував… Це ж твій єдиний племінник, Грицю.

— Я пропозицію зробив, бо бачив, що ви не маєте чим їхати, — сухо відповів він. — Але безкоштовного зараз нічого нема. У мене своя сім’я є, мені треба про своїх дбати. То будуть гроші чи ні? Чи мені до Ярослава йти, хай він з весільних конвертів віддає?

— Не чіпай дітей, — сказала я твердо, хоча руки мої тремтіли. — Зачекай хвилю.

Я пішла до кімнати, дістала зі шафи свій маленький гаманець, де лежали останні гроші, залишкові від позичених, які я мала віддати сусідці за продукти. Витягла дві тисячі гривень, повернулася на кухню й поклала їх на стіл перед братом.

Він мовчки взял гроші, перерахував їх прямо при мені, заховав до кишені куртки й навіть не подякував.

— Ну от і добре, — мовив він, прямуючи до дверей. — Порядок має бути в усьому.

Він уже взявся за клямку, але зупинився, ніби згадавши щось важливе, повернувся до мене й додав:

— І ще одне. Щодо батьківської хати в селі. Я там минулого тижня паркан підправив і дах на сараї перекрив. Тому навіть не думай претендувати на якусь частку. Вона залишається мені, бо я за нею доглядаю. Ти й так заміж ішла за багача, думала, на все життя забезпечена будеш.

— Грицю, Степан був звичайною людиною, він усе життя важко працював! — вигукнула я. — Ти ж знаєш, куди пішли всі наші гроші! Ми все до останньої копійки віддали аби тільки його врятувати! У мене нічого не залишилося, зовсім нічого! Як ти можеш таке казати?

— То вже ваші проблеми, — байдуже мовив брат. — Треба було краще думати, а не розкидатися коштами. Я своє забираю, бо я за це дбав, тому попереджаю заздалегідь.

Він зачинив за собою двері, залишивши мене в повній самотності. Я опустилася на стілець і просто закрила обличчя руками. У хаті було тихо, тільки за вікном гудів вітер. Мені було так гірко, як ніколи в житті.

Мій чоловік Степан завжди казав, що родина — це найголовніше, що треба триматися один одного, бо самотужки в цьому світі важко. Він усе життя намагався допомагати іншим, ніколи нічого не шкодував для друзів чи родичів. Коли ми побралися, ми мали стільки планів, стільки мрій. Будували хату, садили сад, сподівалися на спокійну старість разом. А потім прийшла недуга. Але я ніколи не шкодувала про це, бо ми боролися за життя коханої людини.

І ось тепер, коли Степана немає, а єдине світле, що сталося за останні роки — весілля сина, мій рідний брат приходить наче найбільше вклався.
Чому людям буває мало того, що вони мають?

Я згадала, як ми росли разом у батьківській хаті. Як мама пекла хліб, як батько вчив нас ділитися останнім окрайцем. Де все це поділося? Коли воно вивітрилося з його душі? Мабуть, тоді, коли гроші й статки стали для нього важливішими за людей.

У мене є син, є невістка, і це моє найбільше багатство. А гроші… Гроші приходять і йдуть. Нехай Григорій забирає ті дві тисячі, нехай забирає батьківську хату. Якщо це зробить його щасливим — нехай. Тільки навряд чи статки можуть замінити спокій у душі та любов рідних людей. Хіба не так?