На столі у директора лежала заява. Вікно було прочинене, і кутик паперу злегка підіймався від протягу. Вікторія стояла навпроти, склавши руки. Вона не дивилася на начальника, її погляд зачепився за фікус у кутку, листя якого давно вкрилося шаром сірого пилу.

— Вікторіє Сергіївно, ви ж розумієте, що зараз квартальний звіт? — Ігор Петрович не піднімав голови. Він повільно крутив у руках дорогу ручку.

— Я все підготувала. Файли на робочому столі, паролі у вашого заступника, — відповіла вона тихо.

— Хто буде приймати перевірку вівторка? Ви знаєте, як вони прискіпуються до кожної коми в актах.

— Я залишила детальну інструкцію. Там усе розписано по пунктах.

— Інструкцію? Ви серйозно? Ви ж знаєте, що крім вас ніхто в цій системі не тямить. Хто буде виправляти помилки за логістами? Вони ж знову накрутять такого, що ми податків не зведемо.

Вікторія мовчала. Вона пропрацювала тут одинадцять років. Останні п’ять — практично без відпусток. Її звичний робочий день закінчувався тоді, коли охоронець починав брязкати ключами в коридорі.

— Я переходжу в іншу компанію, — сказала вона. — Мені запропонували посаду керівника відділу.

— Отже, гроші? — Ігор Петрович нарешті глянув на неї. Його обличчя почало червоніти. — Ви вирішили, що кілька тисяч гривень варті того, щоб кинути команду в такий момент?

— Справа не лише в грошах.

— А в чому? Ми ж до вас як до своєї. Я ж завжди казав, що ви — наш фундамент. А ви берете цей фундамент і вибиваєте з-під будівлі. Ви просто нас зрадили. Це ж як підніжка.

— Я попередила за два тижні, як того вимагає закон.

— Закон? Ви про совість згадайте! Ви підставляєте весь колектив. Хто тепер буде розгрібати ваші недоробки? Ви ж нас просто кинули напризволяще. Ви — егоїстка, Вікторіє. Просто дрібна, невдячна скандалістка, яка вирішила влаштувати шоу в найневідповідніший момент.

Вікторія вийшла з кабінету, не зачиняючи дверей. За її спиною ще довго було чути голос директора, який розповідав секретарці про «підступність і ницість деяких осіб».

Вдома було тихо. Чоловік, Олег, сидів перед телевізором. На журнальному столику стояла порожня чашка з-під чаю і розірвана упаковка від печива.

— Чого так пізно? — запитав він, не відриваючись від екрана.

— Звільнялася. Збирала речі, здавала справи.

— Звільнялася? А навіщо? Нормальна ж робота була. Стабільна.

— Я вже казала тобі місяць тому, що йду. Там платять удвічі більше, і офіс ближче.

— Ти тепер будеш вдома пізніше чи раніше? Сподіваюся, це не відобразиться на твоїх обов’язках господині.

— Обідати будеш те, що приготуєш, — Вікторія пройшла на кухню.

Вона відкрила холодильник. Там було майже порожньо, якщо не рахувати банки з залишками варення та шматка засохлого сиру. Останні роки вона готувала повноцінні обіди з трьох страв щовечора, попри втому. Олег вважав, що домашні справи — це «природний обов’язок жінки».

— Ти якась дивна сьогодні, — Олег зайшов на кухню. — Роздратована. Може, досить уже цих демонстрацій? Звільнилася — і добре. Приготуй щось нормальне, я зголоднів.

— Я збираю речі, Олеже.

— Куди це? У відрядження?

— Я переїжджаю. Ключі залишу на тумбочці.

— В сенсі — переїжджаєш? Що за цирк? Через що? Через те, що я запитав про вечерю?

— Ні. Просто я більше не хочу тут бути.

— Тобі п’ятдесят п’ять років! — Олег раптом засміявся, але сміх був нервовим. — Ти кому потрібна?

— Якось розберуся.

— Ти просто ненормальна. Тобі все мало. Я не п’ю, не скандалю, працюю. А ти вирішила влаштувати скандал на рівному місці. Ти підла людина, Вікторіє. Ти руйнуєш сім’ю заради своєї примхи. Це зрада. Ти насправді ніколи нікого не любила, крім себе.

Вікторія зачинила валізу. Її старий спанієль, Барт, крутився біля ніг, відчуваючи тривогу. Вона взяла його за повідець і вийшла в під’їзд. Олег стояв на порозі й щось кричав про «нестерпний характер» і «сором перед сусідами».

Через пів року Вікторія вже обжилася в невеликій орендованій квартирі. Нова робота була інтенсивною, але принаймні там її зусилля помічали в цифрах на банківській картці. Одного вечора до неї приїхали діти — син Андрій з дружиною та донька Ірина.

Вони довго пили чай, говорили про дрібниці, аж поки Андрій не перейшов до справи.

— Мам, ми тут з Ірою подумали… Коротше, нам треба розширюватися. У Іри малий підростає, їм у тій однокімнатці тісно. А у нас з Оксаною кредит за машину висить.

— І що ви придумали? — запитала Вікторія, погладжуючи Барта, який поклав голову їй на коліна.

— Ну, ти ж тепер добре заробляєш. І квартира ця… Ти за неї купу грошей віддаєш. Може, ти б нам допомогла з першим внеском? Або хоча б взяла на себе частину наших витрат, поки ми не вигребемо.

— Я не можу зараз цього зробити, — сказала Вікторія спокійно. — Я відкладаю на власне житло. Мені теж треба десь жити на старість, а не залежати від орендодавців.

— Власне житло? — Ірина відставила чашку. — Мам, ти серйозно? Ми твої діти. Тобі що, шкода для нас?

— Не шкода. Але я тягнула вас обох, платила за ваші інститути, весілля, перші внески. Тепер я хочу подбати про себе.

— Про себе? — Андрій підвівся. — Ти подивися на неї. Ти собаці купуєш дорожчий корм, ніж ми собі продукти. Ти просто стала жадібною.

— Барт — це моя відповідальність. Він старий, йому потрібен спеціальний догляд.

— Ти любиш цього пса більше за нас! — майже вигукнула Ірина. — Ми до неї з добром, а вона… Ти просто скандалістка. Спочатку з роботи пішла з криками, батька покинула напризволяще, тепер нас відшиваєш?

— Ти нас підставила, мамо, — додав Андрій. — Ми на тебе розраховували. А ти виявилася просто егоїсткою.

Коли за ними зачинилися двері, в квартирі знову стало тихо. Вікторія підійшла до вікна. Надворі сірів вечір. Вона подивилася на Барта. Собака вильнув хвостом і підійшов ближче.

— Ходімо гуляти, — сказала вона.

Вона одягла пальто, перевірила, чи вимкнене світло в кухні, і вийшла на вулицю. Навколо кудись поспішали люди, шуміли машини, а вона йшла повільно, тримаючи повідець. Вона знала, що завтра знову буде робота, звітність і дзвінки. Але вона чомусь не переживала. Цікаво чому?