«Ти її не отримаєш, Оксано! З якого дива? Адже ми… ми не сестри!»
Моя старша «сестра», Оксана, стояла переді мною, очі блищали, а тонка лінія губ тремтіла від обурення. Вона приїхала, як хижий птах на здобич, ділити спадок нашого новоявленого, а тепер уже й покійного, батька.
«Не вигадуй! — її голос зірвався на вереск. — Мало що там було сто років тому! І взагалі, рідню ображати — це останнє діло! Ти ж цього не зробиш, правда?»
Я лише криво посміхнулася.
«Рідню? Ви мене віддали з мамою в інтернат! Жодного разу не згадали про мене. Отже, вибач, але ти не отримаєш нічого. Ні копійки».
Ми, дві сестри стояли один проти одної, ми, які не бачилися роки, ми пожинали наслідки чужих рішень.
Я знала тільки те, що мама мене відправила в інтернат, а старшу сестру залишила вдома. Сказала, що забиратиме мене на вихідні, що я лише буду там вчитися, але вона про мене забула. Мене ніхто не всиновлював, бо мою маму не позбавили батьківських прав, може, вона й бачилася з дирекцією закладу, але про це мені не було нічого відомо.
Так, я закінчила навчання в інтернаті, не мала права на власну квартиру, бо обоє моїх батьків були живі. Вчилася в кулінарному училищі і жила в гуртожитку. Далі працювала в столовій на заводі і познайомилася там зі своїм чоловіком.
Жили ми в гуртожитку, там на світ з’явився і наш син. А далі чоловіка не стало і в моєму житті почалася оця суцільна прекрасна чорна смуга: грошей обмаль, гуртожиток остогид, але дітися не було куди, одна робота і клопоти, де дешевше купити їжу.
А одного дня мене покликали на вахту, я здивувалася, бо всі мої подруги жили у мене на поверсі, хто мене міг шукати? про рідних навіть думки не закрадалося.
Я побачила літнього чоловіка, надто блідого, який мені каже:
– Юлю, я твій тато. І хочу з тобою поговорити.
– Тато? Чоловіче, у мене немає грошей вас глядіти, йдіть до своєї старшої доньки.
– Зачекай, – він схопив мою руку, – Я прийшов навпаки віддати тобі борг.
Мої очі наповнилися сльозами. Як я мріяла все життя почути ці слова від мами, тата, сестри. Що вони прийшли перепросити, покаятися, помогти.
– Чому ви до старшої сестри не пішли. Ви ж і від неї пішли чи вернулися?
– Справа в тому, що вона не моя донька, – відказав той.
Я лиш очима закліпала, а батько повів мене в затишне кафе, де й почав свою розповідь.
Вона була банальна – дружина не любила його, вийшла заміж аби прикрити помилку, Дмитро любив і не підозрював, що донька не його. Ростив Оксанку, як свою, хоч мати йому казала, що жодної його рисочки дитина не має.
Але він довіряв дружині, але одного дня вернувся раніше з відрядження і побачив, на кого так разюче схожа його Оксанка.
Аня просила його вернутися, казала, що чекає дитину від нього, але Дмитро не вірив. Подався на заробітки, працював на буровій, далі сам став набирати людей для цієї роботи. Не був в Україні двадцять років і не вертався б, але мати покликала її доглянути.
Отак він відкрив ще один філіал фірми тут і заразом був біля матері. Мати йому й розповіла, що чомусь Аня молодшу доньку віддала в інтернат. Ну, віддала і віддала, Дмитрові що?
Жив і далі, все у нього було добре.
А потім у нього знайшли ту хворобу і він подумав, як би було добре все своє майно залишити рідній людині. І подумав про те, як би та дівчинка з інтернату була його донькою? Поїхав туди, побачив архівні фото і впізнав в них себе.
– Ти – моя копія.
– Навіть, перевіряти не будеш?, – спитала я.
– Буду, але я на 99% впевнений, що ти – моя донька. Про це свідчить поведінка Ані, вона мене так покарала, я впевнений.
– Але ти забув ще дещо, – сказала я.
– Що?
– Ти забув, що маєш просити в мене пробачення!
– Так, звісно, пробач. Я не знав.
– Це не виправдання! І я не пробачаю!
Мене всю трясло і я вибігла з того кафе і побігла до свого дому, до людей, які мене ніколи не зраджували – до свого сина і моїх подруг.
Вони зібралися у мене і заспокоювали, казали, що мені гроші не завадять і треба піти на зустріч ще раз. Я все розуміла, але то все головою, але серцем, я була все та дитина, яка не розуміє, чому має жити серед купи дітей, які щодня конкурують за їжу, одяг, увагу.
На наступний ранок він мене чекав біля гуртожитку.
– Я хочу все виправити.
– Хіба таке можна виправити? — моє запитання пролунало тихо.
– Ми можемо, хоча б почати говорити? Я хочу бачити онука. Я хочу відійти в колі родини, доню.
– Я попробую, – відказала я, – але це лишень заради сина.
– Дякую.
Ми переїхали до тата в його великий будинок біля міста. там нас чекала бабуся, жінка літня, але ще міцна.
– Дочекалася, – обіймала вона нас з сином, – Я вік буду вимолювати у вас пробачення. Я мала б здогадатися…
– Та що вже говорити, – відказала я примирливо, я не хотіла з першого дня виясняти стосунки.
Батько пішов тихо, за кілька місяців.
Ми провели його в останню путь і тут я вперше побачила матір та сестру. Я б їх не впізнала, але бабуся так дивилася на цих двох жінок, що я одразу зрозуміла – то моя мати і сестра. Вони плакали за батьком, наче дві люблячі родички.
А після поминок підійшли до мене.
– Доню!
– Сестро!
І обійми! Я відсахнулася від них, не хотілося на людях голосно кричати, але мене затрусило.
– Вам чого?, – спитала я строго.
– Як чого? Ми ж не чужі…
– Ні, ми чужі. Йдіть геть.
– От як ти заговорила, не соромно матері таке казати?
– Ні.
Я попросила кількох працівників вивести їх з дому.
– Чекай нас на суді!, – вигукнула мені сестра.
Вона ніяк не могла збагнути, чому вона не має нічого від батька. Видно, матір і їй нічого не сказала. І ось я відкриваю їй правду – вона мені сестра лише по матері, але аж ніяк не по батькові.
У неї був такий вираз обличчя. Я сповна ним насолодилася.