Чоловік сам підштовхнув мене до такої думки, мовляв, те й робиш, що в хаті сидиш, вийшла б в люди та подивилася, як то інші живуть та висновки б зробила.

От я й висновки зробила, але не такі, як думав чоловік.

Як тільки мені виповнилося за сорок, діти підросли і я стала впевнено стояти на ногах фінансово, то в мене виникло одне питання – для чого мені чоловік?

Сашко був типовим чоловіком, який на вихідні піде з дітьми погуляє в парк і вважає, що вони його всюди осоромили, бо не вміли себе вести.

– Я робив вигляд, що то не мої діти, як бути такими галасливими?

– Діти такі, – тільки й стенала я плечима.

Або піде з ними в магазин і накупує всього того, на що вони пальцем тицьнуть.

– Навіщо ти це все купив?

– Я хотів якнайшвидше звідти піти, поки вони ще щось не захотіли.

І ось так ми й жили на одну зарплату. Коли діти пішли в школу, то я перестала брати вічні лікарняні і моєї зарплати побільшало. А далі й час на подруг знайшовся і стало очевидно, що мені з подругами веселіше, ніж з чоловіком.

Але Саша завжди подавав наше сімейне життя так, наче мені несказанно пощастило з ним, мовляв, мало кому так щастить і як я піду між люди, то про це дізнаюся.

І ось я вийшла між люди і дізналася, що Валентині чоловік купив машину, Олі оплачує всі її походи до косметолога, Марта їздила з дітьми відпочивати в Іспанію. Тільки одна я, щаслива жінка, яка їздить на дачу до свекрухи і подорожує хіба з Дмитром Комаровим по телевізору.

Та я й не жалілася, так вам скажу, бо так за тиждень накрутишся на роботі, натанцюєшся на кухні, наморочишся з дітьми та чоловіком, що хочеться завитися в ковдру і не вилазити тиждень.

Але вже останнім часом дуже почало мене стомлювати те, що чоловік з себе корчить скарба, а по факту нічого мені дати не може.

Зате вимагає аби й чисто було і смачно зварено, і щоб діти самі свої задачі вирішували, а він отак перед монітором посидить.

І стала я все частіше й собі висловлювати, що не так все у нас і чудово з чоловіком, а як скласти докупи видатки, то й не дуже він мені чимось, і допомагає. Я цілком можу дітей сама вигодувати без зайвих нотацій збоку.

І треба ж, що трапилася зустріч випускників.

А чоловік і заявив:

– Ти ж ніде не ходиш і не бачиш реального життя, тобі подруги щось нашепчуть, а ти їм віриш. Ти піди і подивися, як люди живуть.

– Як скажеш, – відказала я, бо дуже вже мені хотілося побачити декого з моїх однокласників.

Так, перша любов, Толик, я не знаю, чому він на мене звернув увагу, бо й красенем був і спортсменом, і ще й мав гарний голос, і ми разом виступали на різних конкурсах. Але потім в дев’ятому класі прийшла до нас нова учениця, Лариса, от тоді Саша й закохався та так, що вже на мене увагу не звертав.

Далі пішов служити, вернувся і з нею одружився.

Більше я нічого про нього не знала, в соціальній мережі його не було, бо я шукала, але фото його не було. Ми класом чомусь не могли зустрітися ні на десять років, ні на двадцять, завжди то один не міг, то інший, тільки тепер от всі нарешті вільні.

Коли староста мені телефонувала чи я прийду, то так між іншим про всіх розказала.

– До речі, Толик розлучений, – каже і я вся аж зашарілася.

Перед очима став Толик і Саша. Та тут навіть не треба порівнювати. Я почала готуватися до свята, підбирати плаття і макіяж.

Коли ми всі зустрілися, то я стала очима шукати Толика, але ніяк не могла впізнати його. Всі дуже змінилися і тільки якась звичка сміятися чи хода давали впізнати, що це Вітя, а це Аліна… Я була певна також, що геть не змінилася і мене всі впізнають, особливо Толик.

І так і було, мене всі вітали, казали, що я чудово виглядаю, і головний комплімент я хотіла почути від Толика.

– Ти часом не Толика шукаєш, – почула поруч голос старости, то він отам біля бару.

Я глянула в ту сторону і не побачила там стрункого, і спортивного Толика, навіть, коли чоловік обернувся, то я не признала його.

– Ти жартуєш з мене, – спитала я старосту.

– Та ні, не жартую. Це і є Толик, жінка половину майна відсудила і він тільки про це й може говорити.

І справді, той про це й лишень і говорив, що вона від нього пішла, а він був певен, що вона кращого нікого не знайде.

– Марто, ти чого не вітаєшся, – заплітав язиком, – а колись за мною як бігала? Я ж усе пам’ятаю, а тепер робиш вигляд, що мене не знаєш. Всі ви такі, коли є гроші, то біжите та усміхаєтеся, а як нема, то й не знаєте. От як моя, все забрала, на що я так тяжко працював і тепер де я маю дітися?

І він ходив за мною по п’ятах аби я його вислухала та приютила.

– Я ж знаю, що ти мене любила, – моргає мені.

Я тоді викликала йому таксі і оплатила додому, лиш би він від мене відстав. Сама посиділа з дівчатами, такі ж у них клопоти, як і у мене, бо життя минає і хочеться вхопитися за щось добре, і світле, відчути, що ще все попереду.

В мене ці сильні почуття обернулися отаким пшиком, я не хотіла бачити Толика таким, краще б я ніколи його й не зустрічала. І справа не у зовнішності, я ж теж змінилася, хоч би як себе тішила надією, але справа у характері, світогляді, принципах. Колишній Толик ніколи б так не сказав, не подумав і не вчинив.

Може, не так вже й треба тих змін? Краще мати те, що є сталим і стабільним. Як мій Саша? Я знаю, що де його поклала, то там і знайду, і всі думки його знаю, і вчинки можу передбачити.

Коли прийшла сумна зі свята, то той почав звичне:

– От бачиш, як тобі пощастило, що ти маєш такого чоловіка, як я і я дав тобі таке гарне життя.

– Так, Сашко, пощастило, – сказала я правду, – напевно, краще вже аби нічого не мінялося, ніж мінялося кардинально.

– А я тобі про що? Тихше їдеш – далі будеш, – його аж розпирало від щастя.

А ви як вважаєте – зміни потрібні в моєму віці, адже я ще молодість не забула, але вже досвід бере своє. Чи хай вже буде так, як є?

Автор Ксеня Ропота