Я сиділа на краєчку стільця й крутила в руках пластикову ручку. Від кожної його репліки шефа всередині наростало роздратування. Його запал зараз здавався мені абсолютно недоречним. Він був певен, що ось-ось і наші читачі носитимуть нас на руках, а рекламодавці засипатимуть замовленнями, вартує, лиш написати щось таке, від чого серце в усіх лусне від щастя.

– Хочеться чогось затишного, – вів далі Ігор Петрович. – Домашнього, з теплими сімейними обідами, подарунками.

– З купою майонезних салатів, переїданням і важкою головою наступного ранку, – тихо додала я, відчуваючи гіркоту на язиці.

– Не починай свій цей скепсис, – шеф зупинився біля мого столу. – До речі, ти сама де плануєш відзначати?

– Краще запитай, з ким.

– І з ким? Маєш якісь плани?

– З телевізором і моїм смугастим котом Барсиком.

– А… а як же твій? – Ігор Петрович замість продовження промови просто зам’явся, витрішившись на мене з явним подивом. – Ви ж наче разом жили?

Я лише стенула плечима й нічого не відповіла, вислизнувши з кабінету. Щоки пашіли від цієї незручної паузи.

Повернувшись на своє робоче місце, я сіла за комп’ютер, але замість того, щоб відкрити текстовий редактор, просто дивилася на чистий монітор. Образа тиснула на груди, заважаючи дихати. Усередині все стискалося від спогадів про минулі свята. Позаминулого року мій чоловік Вадим заснув на дивані ще о десятій вечора, об’ївшись гарячого, і я сиділа сама перед телевізором, слухаючи чужі салюти за вікном і відчуваючи себе абсолютно непотрібною. А минулого року все закінчилося гучною суперечкою з його матір’ю, яка досі стояла перед моїми очима в усіх деталях.

Тоді друзі звали нас у гори на базу відпочинку, заброньовану ще з осені. Потрібно було кудись прилаштувати Барсика на чотири дні. Свекруха терпіти не могла тварин і ніколи цього не приховувала. Коли Вадим заїкнувся про те, щоб залишити кота в її квартирі, та влаштувала справжній концерт. Я досі пам’ятала той внутрішній струс, коли вона кричала прямо в коридорі, закидаючи мені все підряд: і те, що я погана господиня, і те, що через мої постійні запізнення на роботі Вадим змушений сам прасувати свій одяг і купувати напівфабрикати в супермаркеті. Мені тоді хотілося крізь землю провалитися від несправедливості, адже я працювала на виснаження.

Барсика тоді довелося везти з собою, але поїздка перетворилася на суцільний кошмар. Настрій зник повністю, збирати речі не хотілося, усередині панувала порожнеча. Вадим усю дорогу бурчав, що йому не вистачає нормального домашнього столу, звичних м’ясних страв і що в нормальних сім’ях жінки займаються домом, а не сидять за комп’ютер до ночі в редакції. Святкового вечора він просто наївся приготованого похапцем супу, заявив, що втомився, і ліг спати, навіть не дочекавшись опівночі. Я тоді всю ніч дивилася у стелю, ковтаючи сльози. Друзі веселилися в сусідній кімнаті.

Свекруха від самого початку не сприймала мене. Вона регулярно натякала синові, що йому потрібна інша дружина – з власною квартирою та спокійною роботою за графіком. При кожній зустрічі вона обов’язково згадувала про те, що за вісім років спільного життя у нас так і не з’явилися діти. Я щоразу відчувала себе під мікроскопом, де оцінювали кожен мій крок.

Вадим під час цих розмов завжди мовчав і роздивлявся свої нігті. Мене це сердило найбільше – його повна байдужість і небажання мене захистити. Він ніколи не говорив матері, що сам категорично проти дітей. Вадим працював ілюстратором у невеликому видавництві, вважав себе невизнаним генієм і постійно повторював мені, що плач і пелюшки знищать його творчу атмосферу, а дитина – це лише додаткові фінансові витрати та клопіт, до якого він не готовий.

Останні кілька місяців я відчувала, що між нами виросла стіна. Вадим став ховати телефон, пізно повертатися й посилатися на термінові замовлення. Всередині оселилося постійне передчуття чогось неминучого й брудного. А три дні тому він просто зібрав невеликий рюкзак і заявив, що проведе святковий час за містом із колегами по роботі.

Мовляв, вони орендували будиночок біля озера, будуть ловити рибу й відпочивати суто чоловічою компанією.

– Гляди не засни там у першій половині вечора, як ти зазвичай робиш, – спокійно сказала я тоді, хоча серце калатало десь у горлі, коли я дивилася, як він застібає замок на куртці. – Твоя нова знайома може не зрозуміти такої творчої кризи.

Вадим застиг у дверях, його обличчя миттєво почервоніло, погляд став бігати по кімнаті.

– Ти знаєш про Аліну? – він занервував, переминаючись із ноги на ногу. – Тільки давай без сцен і з’ясування стосунків. Вона зовсім інша, дуже тендітна. Я, мабуть, взагалі переїду до неї після свят. Вона розуміє мою роботу, підтримує мене. А з тобою важко. Ти стала надто жорсткою, постійно все контролюєш. Жінка не повинна так поводитися.

– Коли ти забереш решту своїх речей? – запитала я, відчуваючи дивне полегшення разом із болем, навіть не підвівшись із крісла.

На згадку про цю розмову в горлі знову підступив клубок. На екрані мобільного висвітлилося ім’я шефа. Я зітхнула, намагаючись опанувати себе, й відповіла на дзвінок.

– Юлю, ну що там із матеріалом? – голосно запитав він. – Дизайнери вже вимагають текст, треба закривати номер перед вихідними.

– Скоро буде, я якраз дописую, – збрехала я, відчуваючи провину.

Насправді на сторінці не було жодного слова. Я налила собі вже четверту чашку міцного чаю, сиділа й думала про те, як розійтися з Вадимом без зайвого клопоту. Треба було зателефонувати батькам, розповісти все, але не хотілося псувати їм святковий настрій. Я твердо вирішила, що одразу після свят занесу заяву на розлучення, не чекаючи, поки Вадим почне ділити спільний телевізор чи вимагати якісь гроші. Разом із сумом з’явилося відчуття залізобетонної певності у своїх силах.

Я повернулася до клавіатури й почала швидко набирати текст, намагаючись вилити на екран усе, що назбиралося на душі за ці дні. Я писала про жінку, яка сиділа сама біля вікна, поки на підвіконні спав великий рудий кіт. За склом падав густий сніг, ліхтарі освітлювали порожню вулицю, а на лавці під будинком було видно старий напис про кохання. Я описувала свої думки про те, як дорослим часом не вистачає простої підтримки, якихось казкових помічників, які могли б принести тепло в ті будинки, де люди почуваються самотніми й покинутими.

Барсик підійшов до моєї руки, потерся головою об клавіатуру й тихо замуркотів. Я погладила його по спині, відчуваючи його живе тепло, і продовжила писати. Я вигадувала історію про зірки, які світять над містом і здаються далекими, але якщо просто подивитися в небо й подумати про щось добре, то стає легше на душі. Писала про те, що навколо багато самотніх літніх людей, яким ніхто не приносить навіть листівок, і про дітей у сусідніх будинках, які чекають на звичайні солодощі чи мандарини під ялинкою, але часто залишаються непоміченими. Кожен рядок наповнювався моїм власним болем від самотності, але водночас і якимись дивним спокоєм від усвідомлення, що я нарешті вільна від постійних дорікань свекрухи й байдужості чоловіка. Це було схоже на звільнення.

Я закінчила текст ближче до вечора й відправила його на пошту шефу. За кілька хвилин Ігор Петрович викликав мене до себе. Коли я зайшла, він сидів, спершись підборіддям на руки, і мовчки дивився на монітор. Я внутрішньо напружилася, чекаючи розносу.

– Не підходить? – тихо запитала я, готова почути критику. – Можу переробити, якщо це надто сумно для святкового номера.

Шеф відкинувся на спину крісла й подивився на мене зовсім іншим, серйозним і якимось дуже людяним поглядом.

– Знаєш, Юлю, я тут згадав одного листа, – сказав він, гортаючи папери на столі. – Нам минулого тижня писала жінка з нашого міста. У неї донька, дівчинка зовсім не бачить, але неймовірно грає на піаніно. Вони живуть дуже скромно, усі гроші відкладають на майбутні процедури в клініці. А старий інструмент зовсім розсохся, клавіші западають, грати неможливо. Для цієї дитини музика – це єдина радість у житті.

– Так, я пам’ятаю цей лист, – кивнула я, відчуваючи, як стискається серце від співчуття. – Я сама його приймала.

– Знайди мені їхні контакти, – Ігор Петрович підвівся й узяв телефон. – І дізнайся через наших знайомих із філармонії, хто може швидко й якісно відремонтувати інструмент. За ціну не турбуйся, редакція все оплатить.

– Ви серйозно? – я здивовано подивилася на нього, відчуваючи, як десь глибоко всередині починає танути лід.

– Звісно, серйозно. Збирайся, треба встигнути все організувати до того, як закриються майстерні.

Звичайно, що цього року ми залишимося без премії в такому випадку, але ж зробити добрий вчинок – це ж вартує всіх грошей світу! Хіба ні?