Олег прийшов додому пізно. На вулиці уже згустилися осінні сутінки, і холодне повітря просочувалося крізь щілини старого вікна в їхній кімнаті у гуртожитському блоці, що мала статус окремої квартири лише за великим бажанням власника. Він скинув пальто, роззувся, не вмикаючи світла.

— Ти знову затримався, — не питаючи, констатував тихий, але втомлений голос.

Марта сиділа за маленьким, заваленим підручниками столом, підперши рукою щоку. На столі стояли дві тарілки, з яких іще не змели крихти від святкового, «фірмового» торту — найдешевшого бісквіта, який вони вдвох нашкребли грошей.

Сьогодні Олегові виповнилося двадцять три роки.

Олег підійшов, обійняв її за плечі й поцілував у маківку.

— Робота, сонечко. Мушу ж я заробляти, щоб наречена не пішла від мене боса.

Марта посміхнулася, але посмішка швидко згасла. Наречена. Три місяці тому Олег несподівано простягнув їй перстень — тоненьке срібне кільце, яке він купив на стипендію. Вона, звісно, погодилася. Весілля було призначене на весну. Але чим ближче була дата, тим примарнішою ставала Мартина мрія.

Марта завжди малювала в уяві пишне, казкове весілля. Біла, неначе хмаринка, сукня з довжелезним шлейфом, радісні гості, жива музика, ресторан з видом на річку. Весілля, про яке вона читала у старих романах і бачила в голлівудських фільмах. Це було її маленьке, егоїстичне бажання, що не вписувалося в сувору реальність.

Їхня реальність була іншою: він — студент-заочник, який працював на складі за копійки, вона — студентка денного стаціонару, що підробляла перекладами вночі. Кожна гривня розписана: оплата за житло, комунальні, проїзд, сухий пайок із макаронів та сосисок. Весільний бюджет виглядав як жарт: список гостей ледве дотягував до двадцяти осіб, включно з найближчими родичами, а святкування планувалося у маленькій затишній піцерії. Сукня взята в оренду, як і костюм нареченого.

— Навіщо ти сидиш у темряві? — спитав Олег, вмикаючи світло. — Дозволь, я тебе сьогодні побалую. У мене є іще один, найголовніший подарунок.

Марта підвелася. Вона взяла його за руку, і потягла назад до столу.

— Сідай. У мене є дещо для тебе, — Марта посміхнулася, і в її очах з’явилася таємничість. Вона дістала з кишені свого старого халата невеликий, складений навпіл, яскраво-жовтий папірець. — З днем народження, коханий. Я знаю, ми домовились не витрачати, але це… це надія.

Олег узяв подарунок. Це був лотерейний білет «Щасливий мільйон».

— Ти що, жартуєш? — у голосі Олега не було роздратування, лише несподіванка. — Ми ж економили навіть на проїзді! Скільки ти за нього віддала?

— Сто гривень, — незворушно відповіла Марта. — Це була остання моя «заначка» на шампунь. Але я подумала: це наш шанс. А раптом?

Олег розгорнув квиток. — Це подарунок від тебе, Марто, — його голос потеплішав. — На ньому написано, що розіграш буде через тиждень. А раптом це наш шанс на твоє весілля?

Олег засміявся, поцілував її, і на цьому святковий вечір бідних закоханих завершився.

Наступний тиждень минув, як у тумані. Сесія. Робота. Безкінечна економія. Марта майже забула про жовтий папірець.

Він лежав під стосом конспектів, як мовчазний докір їхній мрійливості.

Настав день розіграшу. Увечері вони вдвох сиділи перед ноутбуком, завантажуючи сторінку лотерейної компанії. Серце Марти калатало, але розум говорив: «Не сміши. Таке трапляється лише в кіно».

— Гаразд, диктуй цифри, — сказав Олег. Його голос був спокійний.

Марта продиктувала комбінацію. Тиша. Олег повільно перевіряв номери на екрані. Його обличчя почало бліднути.

— Що? — прошепотіла Марта.

— Марто, — голос Олега став хрипким. — Перевір ще раз.

Вона вхопила квиток. Її пальці тремтіли. Чотири номери збіглися. П’ять. Шість. Останній. Усі сім.

— Мільйон… — видихнула вона.

Вони виграли мільйон гривень. Цілий мільйон. Це була сума, яка в їхніх очах дорівнювала нескінченності. Це був кінець бідності, кінець постійних підробітків, кінець злиденного студентського борщу. Це було її весілля.

Марта кинулася Олегові на шию. Сльози радості душили її.

— Олеже, любий! Я ж тобі казала, я тебе люблю! Бачиш, я навіть не пошкодувала тобі мільйона! Ти ж тепер мене точно не кинеш?

— Звісно, не кину, — відповів він. Але його обійми були якимись скутими, а очі дивилися кудись повз неї, ніби оцінюючи щось, що знаходилося за межами цієї кімнати.

Наступні кілька днів вони жили як уві сні. Перше, що зробила Марта, це написала список. Перший пункт: «Ресторан „Панорама“». Другий: «Весільна сукня мрії. Найкращий салон».

— Олеже, ми ж можемо тепер усе! — вона сяяла, гортаючи каталог весільних агенцій. — Ми відсвяткуємо, як я завжди хотіла. А потім купимо машину, а, може, навіть перший внесок на квартиру!

Олег мовчав.

— Стривай, Марто, — врешті-решт він відклав свій телефон, з яким не розлучався останні дні. — Ми можемо все, це правда. Але навіщо викидати гроші на вітер?

— Викидати? — Марта відчула, як її ейфорія раптово охолола.

— Ну, ти ж сама розумієш. Весілля в піцерії — це затишно. А ресторан… це просто витрати. Давай залишимо усе, як планували. Навіщо витрачати пів виграшу на один день?

— Половину виграшу? — Марта не вірила власним вухам. — Олеже, ти пам’ятаєш, для чого я купувала цей квиток? Це був подарунок тобі на день народження. Але ми ж сім’я, ми ж наречені! Ці гроші на те, щоб ми почали наше життя гідно, з твого подарунка!

— Ось саме. Мій подарунок, — Олег підвівся і вперше за тиждень подивився на неї холодним, пронизливим поглядом.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що лотерейний білет був подарований мені. Ти його купила. Ти його подарувала. Квиток мій. Виграш мій, — він говорив повільно, чітко артикулюючи кожне слово, наче читав судовий вирок. — Ми з тобою не одружені. Гроші переведуть мені на рахунок. І я ними розпоряджатимуся.

Марта відчула, як підлога захиталася під її ногами. Її серце стиснулося в крижаний комок.

— Ти… ти хочеш забрати все собі? — вона задихалася. — Після всього? Після того, як ми рік ділили останню мівіну?

— Я куплю собі машину. Хорошу, нову. І квартиру зніму більшу, — Олег говорив, ніби виправдовувався, але його тон був непохитним. — Я ж тебе возитиму. Ти нічого не втрачаєш.

— Я втрачаю тебе! Я втрачаю наше весілля! — Марта підвищила голос. — Я віддаю тобі половину! Візьми машину, але віддай мені частину на весілля! Хоч щось! Це була моя мрія, Олеже!

— Ні, — він відрізав. — Весілля може бути і в піцерії. Або й взагалі без весілля. Це мої гроші, Марто. Якщо ти хочеш жити зі мною у новій квартирі і кататися на новій машині — залишайся. Але якщо ти думаєш, що ти маєш право на мій виграш, то ти помиляєшся. Ти сама його подарувала.

Марта стояла, мов скам’яніла. Лотерейний білет, символ надії та кохання, перетворився на розмінну монету. У цю хвилину він перестав бути її Олегом, її нареченим. Він став просто жадібним студентом із купою грошей, який забув усе, що було між ними.

— Тоді весілля скасовується, — її голос був на диво спокійний.

— Як хочеш, — Олег стенув плечима, – гуртожиток оплачений до кінця року, можеш тут жити.

Але вона не оцінила його щедрості і пішла. Зібрала свої небагаті студентські пожитки у дві сумки.

Марта відновилася в своєму гуртожитку. Студентське життя стало ще важчим, але вона була готова терпіти все, аби не повертатися до того, хто її зрадив.

Образа була нестерпною. Справедливість вимагала дії. Вона була впевнена: подарунок, зроблений нареченому, який мав стати її чоловіком, у контексті спільного планування весілля, мав би бути спільною власністю. Вона звернулася до юриста.

Юрист, літня втомлена жінка, довго слухала Марту, а потім зітхнула.

— Доню, ти ж сама кажеш: ви не були одружені. Ви не мали спільного майна. Білет на його ім’я? Ні? Добре. Але ж ти сама його подарувала. На день народження. Це його особистий подарунок. Виграш, згідно із законом, є доходом власника квитка. Якби ви були одружені, це була б інша розмова.

— Але ж ми готувалися до весілля! Ми економили на всьому, заради нашого майбутнього! — ледь не плакала Марта.

— На жаль, намір одружитися не має юридичної сили, — відповіла юристка. — Хіба що ти доведеш, що гроші на квиток були взяті з ваших спільних накопичень на весілля, що було б дуже складно. І навіть тоді йшлося б лише про половину вартості квитка.

Справедливості не було. Закон виявився холодним, як і серце Олега. Марта була безсила. Вона не могла відновити справедливість. Вона була просто обдуреною дівчиною, яка подарувала своєму нареченому мільйон і втратила його.

Марта намагалася викреслити Олега з життя, але це було неможливо. Вони жили в одному місті. Студентське середовище невелике. Незабаром до неї дійшли чутки. Олег купив блискучий чорний позашляховик. Він кинув роботу. Зняв дорогу квартиру. А потім у його житті з’явилася нова пасія — дівчина-модель, яку він возив по дорогих ресторанах.

Їхні фотографії рясніли в соціальних мережах.

Вона бачила, як її мільйон втілює чужу мрію. Її весілля, її надія, її майбутнє — все це було конвертоване в чужий дорогий одяг, чужі шикарні вечері та чужу усмішку.

Але час минав. Марта закінчила навчання і влаштувалася на хорошу роботу. Вона більше не економила на шампуні, могла дозволити собі гарний одяг, але рана не загоювалася. Вона уникала стосунків, боячись знову довіритися.

А потім прийшла звістка. Несподівана, як грім серед ясного неба. Олег потрапив в автопригоду. Це сталося на його новому, блискучому позашляховику. Він перевищив швидкість і не впорався з керуванням на мокрій дорозі. Машина, куплена за мільйон, перетворилася на купу металу, що не підлягала відновленню.

Марта відчула дивну суміш почуттів. Співчуття? Ні. Радість? Не зовсім. Скоріше, відчуття завершеного циклу, як у поганій драмі, де має настати відплата.

Сам Олег, на щастя, відбувся легкими ушкодженнями. Але цей інцидент став для нього початком кінця. Страхова не покрила витрати повністю. Гроші, що залишилися від виграшу, він швидко розтринькав на розкішне життя та нову пасію, яка, до слова, покинула його одразу після пригоди. Олег залишився ні з чим: без машини, без дівчини, з порожнім банківським рахунком. Йому довелося повернутися до старого життя.

Марта дізналася, що він знову знімає кімнату і, намагаючись заробити, знову працює в нічну зміну.

Вона довго думала про це. Чи відновилася справедливість? Чи приніс їй спокій його крах? Ні. Його нещастя не повернуло їй її мрію, не відновило її довіру до людей. Справжній спокій прийшов тоді, коли вона зрозуміла, що її життя більше не залежить від його удачі чи невдачі.

Марта вийшла заміж через три роки. Її чоловік був талановитим інженером. Їхнє весілля не було пишним. Вони відсвяткували його у невеликому колі друзів і родичів.

Марта більше ніколи не купувала лотерейних білетів. Вона знала: справжні виграші не падають з неба. Вони створюються щоденною працею, довірою та чесністю. А той мільйон? Він назавжди залишився гірким, але важливим уроком про те, що ціна зради може вимірюватися не лише грошима, а й розбитим серцем та зруйнованою мрією.

Згадка про Олега іноді з’являлася, як тінь. Але тепер, дивлячись на щасливе обличчя свого чоловіка, Марта усвідомлювала: справжній мільйон — це не папірець. Справжній мільйон — це людина, яка не поставить виграш вище за кохання.