Ні за що б не наважилася на подібну авантюру, якби наше знайомство відбулося не в поїзді далекого прямування.

– Оце не пощастилол – подумала я, коли в купе увійшов високий, похмурий чоловік. – Хоча б не до кінцевої станції…

Поїзд наш повинен подолати майже 10 000 км за 7, 5 діб.

– Адже це рік за два, а то і за три буде, якщо попутник неприємний, краще б жінка підсіла в купе, а тут чоловік, та ще й великий такий – значить хропіти буде, – роздивляючись попутника, міркувала я.

Далі стало цікавіше – відображення лампочки засяяло на його голові, абсолютно позбавленої рослинності – і у мене піднявся настрій – все життя мала симпатію до лисих чоловіків.

– Женя. До кінцевої – коротко представився сусід по купе, як би припиняючи подальші мої розмови.

А мені так хотілося поцікавитися у нього з приводу хропіння – до чого готуватися – адже все-таки 8 ночей! Але не зважилася.

Євген, випивши на ніч кави (що теж в моїх очах приплюсувалося слідом за лисиною до його переваг), завалився спати.

Не виправдавши моїх побоювань, чоловік спав спокійно, не хрюкав, не хропів, не скрипів зубами, чого я ще більше боюся, ніж хропіння, чим заробив собі ще один величезний плюс.

До середини дороги Женя заробив ще купу плюсів:

НЕ плямкав за їжею;

НЕ полоскав зуби чаєм;

сміявся над моїми жартами, а я до сліз реготала над його анекдотами;

вибігаючи на довгій стоянці купив мені дороге морозивце(я не замовляла);

розповідаючи про себе, не скаржився на несправедливість долі і погане здоров’я;

знав, що Марія Ремарк це німецький письменник, а не письменниця.

Ну а на восьму добу ми тримали один одного за руки, коли попутники виходили провітритися і я отримала величезний бонус – Євген виявився вдівцем, який проживає зі мною в одному місті.

Сходитися з чоловіком я вже не планувала – занадто багато страхів малювала моєї уява:

втрата своєї чарівної свободи;

необхідність звикати до чужої людини в домі;

необхідність постійно стежити за своєю зовнішністю;

необхідність готувати, прибирати, прасувати, прати;

необхідність впустити в своє життя – його прожите без мене життя – його дітей, друзів, батьків.

А за фактом все виявилося набагато простіше – Женя непомітно проник в моє життя і став його невід’ємною частиною.

Спочатку просто зустрічалися, потім залишився на тиждень. Потім непомітно моя квартира стала обростати його речами і потім мені стало не зрозуміло – як він не може кудись піти, адже нам так добре вдвох, тепло, затишно і весело.

Звертаюся до тих, хто боїться зважитися на подібний крок – не бійтеся змін, не слухайте нікого – все виявилося набагато простіше! Головне зустріти свого Женю.

З мережі.

Фото – ілюстративне.