Кажуть, що пам’ять дитини — це чисте полотно, на якому перші мазки роблять найближчі. Але моє полотно було розфарбоване не батьками, а полиновими вітрами степового села та зморшкуватими, пахнучими молоком руками бабусі.

Мені було заледве півтора року, коли сімейна ідилія моїх батьків розлетілася вщент. Мамі тоді ледь виповнилося двадцять один — вік, коли хочеться танцювати до світанку, ловити на собі захоплені погляди й відчувати безмежну свободу, а не прати пелюшки. Батько ж, мабуть, теж не був готовий до вантажу відповідальності. Тож одного дня дві невеликі сумки з моїми речами перекочували на заднє сидіння старенького авто, і мене відвезли «на перетримку» до батьківської хати в селі. Назавжди.

У селі я не була сиротою. Навпаки, мені здавалося, що я маю з десяток матерів і татів. Бабуся Ганна та дідусь Петро стали моєю опорою в житті. Але крім них була ще ціла вервиця тіток, дядьків та сусідів. Мама іноді приїздила, пахла дорогими парфумами й містом, але швидко зникала, лишаючи по собі лише солодкий присмак цукерок і легкий смуток. Рідний батько спочатку з’являвся раз на місяць, потім — на свята, а згодом і зовсім розчинився в тумані іншого життя.

Головною ж зіркою мого дитинства була тітка Катерина — мамина молодша сестра. Вона була запальною, веселою і завжди знаходила час погратися зі мною в «козу-дерезу» чи заплести криві, але такі дорогі мені косички.

Коли мені виповнилося три, село зашуміло: «Катря заміж іде!». Усі розмови в хаті крутилися навколо майбутнього весілля. Головним героєм цих бесід був наречений.

— Ох, і пощастило Катрусі, — казала бабуся, замішуючи тісто на пироги. — Андрій — хлопець роботящий, серйозний.

— Скоро наш Андрій приїде знайомитися з усіма, — додавав дідусь.

Слово «Андрій» звучало в нашій хаті частіше за «добрий день». А в моїй маленькій голівці спрацював дивний механізм. Я пам’ятала, що мого тата звали Андрієм. Мати ніколи не називала його «чоловіком» чи «батьком», тільки по імені. І дитяча логіка, проста й безжальна, винесла вердикт: якщо всі чекають на Андрія, значить, до мене нарешті повертається тато.

Я чекала на цей вечір, як на диво. Навіть випросила у бабусі нову сукню з вишитими квітами.

Вечір видався тихим і теплим. Уся родина зібралася в світлиці. Раптом рипнула хвіртка, почулися важкі кроки на ґанку, і двері розчинилися. На порозі стояв високий, широкоплечий чоловік з оберемком квітів і ніяковою посмішкою.

— Андрій! — видихнула бабуся.

Я не чекала жодної секунди. Зірвавшись із лавки, я блискавкою полетіла через усю кімнату. — Татку! Татусю! Ти прийшов за мною! — я з розгону вчепилася в його коліна, а потім, коли він здивовано присів, обхопила його шию маленькими рученятами.

У хаті запала така тиша, що було чути, як дзижчить муха на шибці. Катерина зблідла, бабуся прикрила рота фартухом. Усі знали правду, крім мене. Це був момент, коли будь-який чоловік міг би відштовхнути чужу дитину, розгубитися або навіть образитися, відчувши незручність перед майбутніми родичами.

Але Андрій зробив те, чого ніхто не очікував. Він міцно обняв мене, підняв на руки і, дивлячись мені в очі, сказав: — Привіт, маленька Софійко. Я так поспішав до тебе.

Він не став виправляти трирічну дитину. Він просто прийняв цю роль у ту ж саму мить. Тієї ночі він довго розповідав мені казки, поки я не заснула на його плечі, відчуваючи абсолютну безпеку.

Катерина та Андрій побралися восени. З часом у них з’явилися свої діти — мої двоюрідні брати, яких я люблю понад усе. Але статус «старшої доньки» за мною закріпився навічно.

Андрій не просто став чоловіком моєї тітки. Він став моєю опорою. Саме він навчив мене їздити на велосипеді, ховаючи розбиті коліна від суворої бабусі. Саме він щороку приходив на мої шкільні свята. Поки інші тати стояли осторонь і диміли, він сидів у першому ряду, аплодуючи моїм невмілим танцям найгучніше за всіх.

Я пам’ятаю свій випускний бал. Мама прислала гарну сукню, але не змогла приїхати через «термінові справи». Рідний батько надіслав коротке повідомлення в месенджер. А дядько Андрій стояв біля школи з величезним букетом троянд, сяючи від гордості. Коли оголосили вальс батьків і доньок, я не вагалася ні секунди. Я підійшла до нього, і ми кружляли під музику, а він тихо шепотів: «Ти у мене найкрасивіша, Соню».

Коли я вступала до університету в столиці, він особисто віз мої сумки, перевіряв, чи не дме з вікна в гуртожитку, і непомітно засунув мені в кишеню гроші «на морозиво», хоча я вже була дорослою дівчиною.

Найбільше випробування чекало на нас на моєму весіллі. Коли настав час виголошувати тости, мій наречений подякував батькам. Слово взяв Андрій. Він вийшов на середину зали, трохи схудлий, з сивиною на скронях, але з тими самими добрими очима.

— У мене троє дітей, — почав він, і гості, які не знали нашої історії, здивовано перезирнулися, знаючи лише про двох його синів. — Два сини — моя гордість і опора. І є старша донечка, моя Софійка. Вона першою назвала мене татом ще тоді, коли я лише переступив поріг цієї родини. І я дякую Богу за те, що тоді не виправив її.

Він плакав, не соромлячись сліз. І я плакала разом з ним, тримаючи за руку людину, яка навчила мене головному: батько — це не той, хто дав життя, а той, хто вирішив бути поруч, коли це було найважливіше.

Сьогодні, коли мене запитують про мою сім’ю, я не розповідаю про біологічні зв’язки чи помилки молодості моїх батьків. Я розповідаю про чоловіка, який не злякався дитячих обіймів і подарував мені цілий світ. Світ, де я ніколи не була зайвою.