Усе почалося того вівторка. Мій Дмитро прийшов з роботи раніше, ніж зазвичай. Я якраз на кухні ліпила вареники з сиром — він їх любить з самого дитинства. Помітила, що він якийсь занадто тихий, зосереджений. Помив руки, сів за стіл, почав перебирати пальцями край скатертини.

— Мамо, я завтра хочу Інну привезти. Познайомитеся, — сказав він, не дивлячись мені в очі.

Я зраділа спочатку. Дмитру вже тридцять, а він усе по роботах та по відрядженнях. Думала, нарешті знайшов собі якусь дівчину, може, однокурсницю колишню чи колегу.

— Ну то добре, синку. Я щось смачне приготую. М’ясо запечу, салат зроблю. Треба ж зустріти людину як належить.

— Не треба нічого складного, — перебив він мене. — Ми торт купимо до чаю. Я просто хотів попередити… В Інни донька є. Їй дванадцять років.

У мене борошно з рук посипалося прямо на підлогу. Дванадцять років дитині? Це ж скільки тоді тій Інні?

— Дмитре, почекай. То вона, що старша за тебе?

— На тринадцять років, мамо. Їй сорок три. Вона власниця юридичної фірми, де я працюю. У неї квартира велика в центрі, машина. Я до неї переїду після весілля.

Я сіла на табурет. У голові зашуміло. Сорок три роки. Це ж майже моя ровесниця, ну, трохи молодша. Як таке може бути? Мій син, молодий, тридцятирічний хлопець, і жінка, у якої вже життя майже перевалило за середину.

— Ти на гроші повівся? — запитала я прямо. — Скажи мені як є. Квартира в центрі очі засліпила?

Дмитро почервонів, навіть кулаки стиснув.

— Як ти можеш таке казати? Я її люблю. Вона розумна, спокійна. Мені з нею добре. І ми вже заяву подали.

Він пішов до своєї кімнати, а я так і залишилася сидіти перед тими варениками. Сорок три роки. Яка там сім’я? Які діти? Це ж чужа дитина в хаті, а своїх у нього ніколи не буде. Ця думка вчепилася в мене як кліщ. Я відчувала, як усередині все стискається від несправедливості.

Наступного дня вони прийшли. Я намагалася триматися. Витягла найкращий сервіз, заварила міцний чай. Інна виявилася зовсім не такою, як я собі уявляла. Одягнена скромно, але дорого — сірий костюм, мінімум прикрас. Волосся зібране в пучок. Голос тихий, впевнений.

— Дуже приємно, Маріє Іванівно, — сказала вона і простягнула мені невеликий пакунок з кавою. — Дмитро багато про вас розповідав.

— Сідайте, пийте чай, — відповіла я холодно.

Ми сиділи на кухні. Дмитро намагався жартувати, розповідав якісь історії з офісу, але розмова не клеїлася. Я дивилася на Інну і бачила кожну дрібну зморшку біля її очей. Вона справді виглядала добре для свого віку, але ж сорок три — це не двадцять п’ять.

— Ви працюєте багато, мабуть? — запитала я, наливаючи їй чай.

— Так, справ багато. Але на сім’ю час завжди знайдеться.

— А донька? Як вона сприйняла Дмитра?

— Вони ладнають. У них спільні інтереси, обоє люблять шахи та історію. Леся вже звикла до нього.

Дмитро сяяв, як нова копійка. А мені хотілося плакати. Коли вони пішли, він повернувся через годину, такий щасливий, що аж світився.

— Ну як вона тобі? — запитав з порога.

— Дмитре, вона доросла жінка. Вона все розуміє. А ти — ні. Ти розумієш, що вона тобі дитину не народить? Їй сорок три! У неї вже донька підліток, їй не потрібні пелюшки. А я онуків хотіла. Твоїх, рідних. Я ж мріяла, як буду з візочком гуляти.

— Мамо, припини. Ми розберемося. Будуть у нас діти, якщо захочемо.

Я йому не повірила. Я знала, що це кінець моїм мріям про нормальну родину для сина. Сорок три роки — це вирок для моїх сподівань. Жінка в такому віці ніколи не подарує дитину чоловікові, якому лише тридцять.

Після весілля Дмитро переїхав. Дзвонив часто, заходив раз на тиждень, приносив якісь смаколики, продукти. Але в мене всередині ніби щось надломилося. Кожного разу, коли я думала про те, що мій син виховує чужу дитину, а в нашій родині ніколи не з’явиться маленьке немовля, мені ставало важко дихати. Я засинала з цією думкою і прокидалася з нею.

Я почала марніти на очах. Спочатку думала — нерви, перевтома. Потім з’явився біль у боці, який не давав спати. Я нікому не казала, пила знеболююче і ходила на роботу. Але одного дня просто не змогла встати з ліжка. Сили покинули мене зовсім.

Дмитро приїхав без попередження, побачив мене таку і відразу викликав машину.

— Веземо тебе в приватну клініку, — сказав він коротко.

Обстеження тривало три дні. Лікарі ходили з серйозними обличчями, перешіптувалися. Потім мене покликав завідувач відділення. Сказав, що ситуація складна. Потрібна термінова операція і дороге лікування за кордоном, бо в нас таких технологій ще немає. Сума була така, що мені здалося — краще відразу на цвинтар, дешевше.

Дмитро сидів у коридорі, опустивши голову. Я вийшла до нього, тримаючись за стінку.

— Синку, не треба. Де ми такі гроші візьмемо? Продай мою квартиру, переїдеш у будинок Інни на зовсім, а мені вже скільки бог дасть.

Він нічого не відповів. Просто обійняв мене за плечі.

Увечері до мене в палату прийшла Інна. Вона була без макіяжу, в простому светрі. Сіла на край ліжка.

— Маріє Іванівно, Дмитро мені все розповів. Я вже домовилася з клінікою в Німеччині. Післязавтра вилітаєте.

— Інно, я не можу взяти у тебе такі гроші. Це ж величезна сума. Дмитро за все життя не відпрацює.

Вона взяла мою руку в свої. Руки в неї були теплі й міцні.

— Не треба нічого відпрацьовувати. Ви — мати мого чоловіка. Ви моя родина. Гроші — це просто папір, коли йдеться про життя. Не думайте про це. Просто одужуйте. Нам усім ви потрібні здоровою.

Лікування було довгим. Операція, потім місяці відновлення. Нарешті я повернулася в Україну в свою квартиру. Син найняв мені доглядальницю, мені потрібна була спеціальна дієта, масажі, реабілітація.

Інна з Дмитром відвідували мене по черзі.

Вона мені відкрилася.

Розповіла про своє перше заміжжя, про те, як сама піднімала Лесю, як важко було будувати бізнес з нуля. Я слухала і мені ставало соромно за свої попередні думки. Ця жінка мала серце набагато більше, ніж я могла припустити.

Одного разу я запитала:

— Інно, ти на мене не ображайся за ті слова тоді, на кухні. Я ж просто за Дмитра боялася. Думала, він молодий, йому треба інше.

Вона посміхнулася, поправила мені шарф.

— Я не ображаюся. Я розумію. Ви хотіли для нього якнайкраще.

Я стала на ноги і почала сама навідуватися до сина. Був вечір, Леся готувала на кухні піцу. Вона підбігла до мене, сором’язливо привіталася.

— Бабусю Маріє, хочете чаю? Я сама заварила, з травами, — запитала вона.

Слово “бабуся” з вуст Лесі прозвучало якось особливо. Я раптом зрозуміла, що дитина не винна в моїх страхах. Ми сіли вечеряти. Було тихо, за вікном ішов дощ. Інна майже нічого не їла, тільки пила воду. Дмитро постійно на неї позирав, ніби знав якусь таємницю.

— Мамо, — сказав Дмитро, відкладаючи виделку. — Ми хотіли тобі дещо сказати.

Я напружилася. Знову щось трапилося? Може, знову лікарня?

— Ми чекаємо на дитину, — тихо сказала Інна. — Вже три місяці. Лікарі кажуть, що все добре, хоча треба бути дуже обережною.

Я заніміла. Подивилася на неї, потім на сина. Сорок чотири роки їй уже скоро буде. Як вона зважилася? Після всього, що вони витратили на моє лікування, після всіх нервів і моєї хвороби.

— Ви серйозно? — тільки й змогла видавити я.

— Цілком, — усміхнувся Дмитро. — Так що готуйтеся, Маріє Іванівно. Онук або онука будуть вимагати багато уваги. Леся вже теж чекає на братика чи сестричку.

Я встала з-за столу, підійшла до Інни. Вона хотіла піднятися, але я поклала руки їй на плечі.

— Сиди, доню. Тобі треба сили берегти.

Я обійняла її. Моє серце, яке так довго боліло від тривоги та образ, нарешті заспокоїлося. Я зрозуміла, що помилялася.

Любов не рахує роки.

— Дякую тобі, — прошепотіла я їй на вухо.

— За що? — здивувалася вона.

— За те, що дала мені шанс змінити свою думку.

Ми ще довго сиділи того вечора. Леся показувала мені свої нові малюнки, Дмитро планував, як переробити одну з кімнат під дитячу. Я слухала їхні голоси і думала про те, що іноді треба було пройти через хворобу, щоб навчитися просто любити свою родину такою, якою вона є. Життя виявилося мудрішим за мої побоювання.