У нас Оксанка була одиначкою і дуже слухняною дівчинкою, я не мала з нею жодного клопоту і була певна, що вона матиме щасливу долю.

Але Оксана мене ослухалася вперше і востаннє в житті все стосовно однієї людини – свого обранця.

Привезла вона до нас знайомити Миколу і я очі свої забула. Вже після вечері я вхопила її за руку та відвела в іншу кімнату:

– Доню, ти чим взагалі думаєш, коли такого собі чоловіка вибираєш? Ти хіба не бачиш, який він красень? Та ти не будеш мати спокою в житті, а все будеш думати чи там хто у нього на роботі до нього не усміхається! Чи за руку не тримає… Чого додому пізно приходить, чого у відрядження часто їздить. Доню, поки не пізно, то лишай його, тобі в житті буде легше жити, я тобі те раджу від щирого серця!

– Мамо, – кліпала очима донька, – ми любимо один одного і взагалі Микола не такий.

– Ага, не такий! А потім буде такий і що робитимеш? Ще коли сама, то нічого, а, коли діти будуть. Тоді що? До нас прибіжиш?

Я розпалювалася все більше і більше. Так, у нас було де жити і мій чоловік не дарма вибудував двоповерхову хату, наче знав, що прийдеться доньку з дітьми прихистити.

Але донька тоді мені й сказала про другу причину, яка мені одразу в зятеві не сподобалося:

– Мамо, Микола хоче мати міцну родину, бо він сам з дитбудинку і як вже мене полюбив, то назавжди.

– Отакої, – сплеснула я руками, – Ну ти вже мене, доню, геть в саменьке серце! Та хто знає, які у нього гени і чи те не відобразиться на вас! А діти які будуть? Я проти цього шлюбу категорично!

– Мамо, я думала, що ми будемо жити всі разом, я так вас Миколі хвалила, що він вже вас полюбив, але бачу, що ти геть не розумієш, що кажеш.

І вони поїхали. Там розписалися і жили на орендованій квартирі. Весілля не робили, бо Оксана не хотіла від нас нічого брати, а на свої сказала, що немає у них на гульки гроші, бо попереду спільне життя і витрати.

Донька не приїздила і дуже рідко телефонувала. Я теж до неї не дзвонила, бо була певна, що вона робить велику дурницю.

Чоловік мій, Арсеній, дуже на мене сердився, казав, що я дітей від хати відвадила, а він все життя старався для нас.

– Я думав, що тут мої онуки бігатимуть, а ти он що наробила!

І прийшлося мені доньку перепрошувати. Вирішила я, що вже хай краще буде у нас перед очима, ніж десь, коли я не знаю, що діється.

І молоді погодилися.

– Я при надії, мамо, тому я погоджуюся тільки заради малюка, бо нам важко буде його одним на ноги ставити.

Ми дуже втішилися з чоловіком і стали молоді у нас жити. Далі з’явилася на світ Аліночка, а далі й Мар’яночка і зять, знаєте. Не давав мені ніяких приводів для хвилювань, а як йшов зі своїми дівчатами, то весь аж світився. Та мій Арсеній так біля Оксанки не крутився, як Микола коло своїх дітей, вся обора була закладена, як не гойдалки, то пісочниця, гірка, басейн, купа іграшок…

Двадцять п’ять років щастя, а тоді моєї Оксани раптово не стало. Як ми це пережили, та ніяк, бо я й досі чекаю, коли вона зайде в двері і спитає, чи мені робити какао…

Вже десять років її нема і це нас з чоловіком дуже підкосило. Дівчатка роз’їхалися і вже старша одружена, але всі далеко. Один Микола коло нас і не жениться, навіть не хоче таке думати.

– Я любив свою жінку, а інших мені не треба, – каже.

Він нашу старість і доглядає, я не кажу йому інакше, як «синку», бо він мені давно став за рідного. Отак доля повернула всі мої думки.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота