Михайло та Ганна мріяли про відпочинок, але єдине, що їй світило, то відпустка в селі. Але вони були й раді цьому, особливо тиші, бо за ці два роки мріяли про неї найбільше.

Коли вони впускали пожити в квартиру молоде подружжя, то не сподівалися, що прийдеться сперечатися про те, де мають стояти ложки і виделки – в шухляді чи відерку, хто виносить сміття, хто миє вікна…

Віта мала підвищене відчуття справедливості, тому нічого не робила поза відведеним графіком.

Але цього року все скінчилося.

Тепер Олексій жив сам, а батьки вирішили втекти від міської метушні і провести час у селі, яке давно манило їх тишею, чистим повітрям і нескінченними просторами.

– Михайле, – сказала одного ранку Ганна, – я домовилася з колежанкою Катериною. Вона дозволила нам пожити у її будиночку все літо. Він порожній, і нам там буде добре.

– Де це? – здивовано підняв брови чоловік.

– Біля лісу, поруч річка, поля навколо. Ідеально для спокійного життя. Давай спробуємо поїхати на вихідні, а якщо сподобається – залишимося на все літо.

Вони приїхали автомобілем, везучи сумки з провізією та речі для життя. Михайло вийшов і оглянув околиці: ліс, що тягнувся до самого горизонту, поля з високою травою, аромат свіжості, який різко відрізнявся від міського смогу.

– Боже, яка краса… – прошепотів він, роззираючись навколо.

– Наче ми сюди завжди приїжджали, – тихо сказала Ганна, відчуваючи спокій і легкість, які давало місце.

Катерина приїхала на вихідні і допомогла облаштувати будинок, розповідаючи про сусідів:

– Познайомтеся з людьми, вони дуже добрі. Підкажуть, де збирати ягоди, гриби, і завжди допоможуть, якщо знадобиться.

Особливо їх зацікавила молода дівчина з сусідньої ферми – Леся. Вона жила з бабусею, забезпечувала себе важкою працею на фермі, але мріяла стати артисткою. Леся доїла корів, годувала курей, збирала молоко, сир і сметану, а вечорами репетирувала для себе, готуючись до великої сцени.

– Дивно, – промовила Ганна чоловіку, – як вона встигає працювати і мріяти одночасно?

– Такі залишилися лише в селах, – усміхнувся Михайло. – Самостійні і сильні.

Родина Лесі підтримувала її: бабуся радила не відмовлятися від мрії, батьки відкладали на навчання, адже треба було забезпечити не лише вступ, але й проживання.

Леся знала, що завжди має підтримку, навіть якщо світ здасться складним і несправедливим.

Одного дня до села приїхав Олексій. Він одразу звернув увагу на Лесю: її природна краса, скромність і щирість зачарували його. Він почав проявляти увагу: допомагав на фермі, пропонував прогулянки, цікавився її мріями.

– Сину, – сказала Ганна одного вечора, – я бачу, що тобі вона подобається. Але зрозумій, що вона інша. Чиста, недосвідчена, зі своєю мрією. Не зламай їй життя.

– Мамо, – відповів Олексій, – я хочу лише підтримати її.

– Підтримати – це добре, але ти не розумієш, що це означає, – зітхнула Ганна. – У тебе своє життя, кар’єра. А вона… вона ще нічого не знає про світ.

Олексій не зовсім розумів маму, але вирішив не спішити з зізнанням. Леся була рада допомогти міським, їй подобався Олексій, адже таких гарних хлопців в селі не було.

Літні дні промайнули швидко. Вони разом збирали ягоди та гриби, на вихідних Олексій помагав доглядати за тваринами, гуляли лісом, слухали спів пташок і насолоджувалися заходами сонця над полями. Леся ставала впевненішою у своїй мрії, а Олексій – терплячим і уважним, розуміючи, що кохання – це не лише бути поруч, а й підтримувати, навіть якщо це означає чекати.

Вечорами вони сиділи на березі річки, дивлячись на її віддзеркалення в золотих променях заходу сонця:

– Мені страшно, – тихо сказала Леся, – що ти поїдеш, а я залишуся сама з усіма обов’язками і планами.

– Я буду поруч, – відповів Олексій, – хоч і не завжди фізично. Якщо твоя мрія важлива, я допоможу її здійснити.

– А якщо відстань нас розлучить? – додала вона, відводячи погляд до хвилюючого відлуння річки.

– Не будемо гадати на завтра, – відповів він. – Зараз ми тут. І я хочу, щоб ти здійснила свою мрію.

Вони мовчки дивилися на річку, кожен поглинутий думками. Леся відчувала, що її мрія можлива, а Олексій зрозумів, що справжнє кохання – це повага до бажань іншого.

Михайло і Ганна Петрівні спостерігали за ними здалеку. Ганна хвилювалася:

– Можливо, ми зробили помилку, – промовила вона чоловікові. – Леся розвиватиме свій талант, а Олексій може відчути розчарування.

– Ні, – відповів Михайло. – Вони вчаться важливого: чекати і підтримувати. Це стане їм у пригоді на все життя.

Дні йшли за днями: Леся працювала на фермі, Олексій приїжджав на вихідні, допомагав і був поруч.

– Ти дуже вправна, – одного дня сказав Олексій. – Я б не впорався навіть із половиною того, що ти робиш.

– А ти дуже терплячий, – відповіла Леся, усміхаючись. – Якщо б не ти, було б дуже сумно тут на фермі.

Їхні стосунки розвивалися повільно і під пильним поглядом рідних Лесі. Вони не вважали, що розлучений хлопець, хай всього на п’ять років старший за їхню доньку – їй пара.

– У нас прийнято раз і назавжди женитися, – казала бабуся Ганні, – Твій син має собі шукати розлучену жінку, а наша дитина має собі шукати хлопця.

– Я вас розумію, – казала Ганна, – Я найменше хочу аби Леся була не щаслива. Мій син хороший хлопець, але це їй вирішувати чи вона хоче бути з ним.

– Яке хоче? Вона ще молода. Голову їй закрутити, то раз плюнути. Їдьте вже геть звідси, щоб їй душу не тривожити. А як буде він її долею, то все у них буде добре.

Ганні було не приємно, що й тут не має спокою через сина, й з цієї тиші її гонять, бо син не може зрозуміти чого він хоче.

– Сину, ти лиш пів року як самотній, дай собі час зрозуміти для чого тобі дружина. Залиш Лесю в спокої.

Але син не слухав і вона була змушена поїхати з села. Чоловік так само бурчав, що через сина таких добрих сусідів втратили.

Пізніше Ганна бачила Лесю в хорі по телебаченню, вона виглядала щасливо. Її син так само привів чергову дівчину знайомитися, але вже цього разу лише на знайомство, а жити вони будуть окремо.

Інколи вона згадує, як було гарно в тому селі, дуже хоче вернутися і не знає чи так само приязно з нею будуть вести себе сусіди. А перевірити боязно.