Він навіть не встиг поставити пакети з продуктами на підлогу.

Щойно Роман прочинив двері квартири, смугастий кіт із гордо піднятим хвостом миттєво шмигнув між його ногами й вислизнув на сходовий майданчик.

— Та стій же ти! — вигукнув Роман, різко розвертаючись.

Але кіт уже мчав униз сходами, не озираючись, ніби заздалегідь усе спланував.

— Ну прекрасно… — буркнув Роман, озираючись на важкі пакети. — Саме цього мені й бракувало.

Кіт зупинився поверхом нижче, сів і подивився вгору. У його погляді було стільки гідності, що Роман мимоволі розсміявся.

— Ти ж розумний, так? — пробував домовитися він. — Давай без цих номерів.

Кіт повів вухом — і рвонув угору.

— Як добре, що я ходжу в спортзал, — зітхнув Роман і побіг слідом.

Лише на п’ятому поверсі кіт знову зупинився. Сів просто посеред майданчика, ніби чекав, поки Роман його наздожене.

Роман повільно підійшов і простягнув руки.

— Ну ж бо…

На мить здалося, що все вийде. Але кіт раптом вигнувся, вирвався і почав люто борсатися. Гострі кігті боляче вп’ялися в руки.

— Та заспокойся ти! — скривився Роман, притискаючи його до себе.

Кіт пручався, але Роман таки доніс його до квартири й зачинив двері.

Маркіз (так звали це гордого створіння) миттєво вислизнув і сховався під ліжком.

Роман подивився на подряпані руки й повільно видихнув.

— Чудовий початок, Маркізе, ось так ти мене зустрічаєш, нічого-нічого, я знаю, кому я маю зателефонувати!

І він ображено почав набирати номер…

Ще рік тому Роман навіть не думав, що житиме не у власній квартирі, а тимчасово оселиться у друзів, доглядаючи кота з характером дикого хижака.

У нього багато чого не стало, що він думав є і завжди буде.

Не стало житла, бо після розлучення він без суперечок залишив житло колишній дружині та доньці. Донька вже навчалася в іншому місті, жила з бабусею, тож Роман вважав, що вчинив правильно.

— Зароблю ще, — казав він своєму давньому другові Ігорю. — Головне, щоб усе було по-людськи.

Не стало дружини, для нього, бо вона щасливо зажила з новим коханим через двадцять три роки шлюбу.

Не стало звичного устрою життя, розміреного та спокійного.

Прийшлося шукати орендовану квартиру, стоянку, новий спортзал і вивчати, де смачна кава та піца.

Роман не поспішав у нові стосунки. Минув лише рік, і він тільки звикав до тиші, до вечорів без розмов, до самостійних рішень.

Він добре виглядав, тримав себе у формі, мав стабільну роботу. Влітку катався на велосипеді, взимку їздив у гори.

Незмінним хіба лишався друг Ігор. Він підтримував його всі ці роки і навіть, пропонував пожити у них першу пору, але Роман відмовився.

І ось тепер другу була потрібна допомога.

Ігор з дружиною Наталею готувалися до відпустки заздалегідь. Квитки купили ще взимку, але за кілька днів до поїздки з’ясувалося, що Маркіза ні з ким залишити.

— Він звик до квартири, — зітхала Наталя. — Перевезення для нього — стрес.

Тоді вони й подзвонили Романові.

— Є одне прохання, — почав Ігор. — Може, поживеш у нас днів десять? Просто щоб Маркіз був удома.

Роман довго мовчав.

— Я і кіт? — перепитав він.

— Він нормальний, — швидко додала Наталя. — Просто з характером

Так Роман і опинився в їхній квартирі.

Він набрав номер найкращого друга і ображено заявив:

— Твій кіт мене подряпав! А у вас аптечки нема!

— Що сталося? — занепокоївся друг.

Роман коротко описав ситуацію.

Друг перепрошував, але Роман почув, як на задньому фоні Наталя сказала чоловікові:

— Я зараз подзвоню сусідці, хай вона подивиться, чи там вже така катастрофа, як описує твій друг. Теж мені, два метри, а з маленьким котиком справитися не може.

І вже за кілька хвилин у двері подзвонили.

На порозі стояла жінка років сорока. Світле волосся, уважний погляд, спокійна впевненість у рухах.

— Я Аня, — сказала вона. — Мені Наталя подзвонила. Що тут у вас?

Вона мовчки дістала все необхідне й акуратно обробила подряпини.

— Дякую, — усміхнувся Роман. — Не думав, що знайомство почнеться так.

— Буває, — тихо відповіла Аня, – Кіт у них вакцинований, тому жити будете… довго і щасливо.

І в цей момент Роман відчув дивне тепло.

— Може, чаю? — несподівано для себе запропонував він. — Як подяка.

Аня трохи вагалася, але погодилася.

Вони сиділи на кухні, пили чай із печивом і говорили про все і про ніщо. Далі вона зібралася йти.

– Син прийде з тренування, треба робити вечерю.

Коли Аня пішла, Роман ще довго сидів, дивлячись у вікно.

Наступні дні Маркіз поводився значно спокійніше. Зустрічав Романа в коридорі, не намагаючись утекти.

— Ось так краще, — казав Роман.

А думки його раз у раз поверталися до Ані. До її голосу, до спокійної усмішки, до того, як легко з нею було мовчати.

Зрештою він зважився. Спитав Ігоря в якій квартирі вона живе і подзвонив двері, тримаючи коробку шоколаду.

— Добрий вечір, — сказав він, коли вона відчинила двері. — Я… прийшов на перев’язку…

Він простягнув коробку цукерок.

Аня усміхнулася й запросила зайти.

З того вечора вони почали бачитися майже щодня.

Аня працювала в поліклініці, мала сина-студента. Вона теж жила сама й не квапила події.

Коли Ігор із Наталею повернулися з відпустки, Роман уже знав, що в його житті з’явилося щось справді важливе.

— Ну що, — усміхався Ігор, — знову до Ані?

Роман лише кивав.

Через пів року він переїхав до Ані. Згодом вони офіційно стали сім’єю.

А Маркіз так і залишився у своїй квартирі. Роман часто навідувався в гості, приносив йому його улюблені консерви і гладив по спині й щоразу думав:

«Якби не цей кіт — вони могли б ніколи не зустрітися».