За селом, над високим пагорбом, показалося сонце. Щомиті воно, як перестиглий велетенський кавун, котилося поволі вгору, до неба. Новий день приходив до кожної сільської господи. Він ніс з собою багацько турбот, замішаних на сміхові і сльозах, на доброті на негараздах. Таке життя.

За матеріалами видання “Є”.

Селяни вже зникли до нього і поволі пхали перед себе власні біди. Не було в нас такої осені, аби все йшло, як по маслу. Таки мав рацію філософ Сковорода, коли говорив, що не дивно, коли один в багатстві бідний, а інший в бідності багатий.

Розумний чоловік дивився крізь віки. Він бачив прийдешні покоління. Знав, що українська душа постійно буде прагнути до збагачення.

От візьмемо тільки одну сім’ю. Їх всього четверо. Стара, як цей світ, Марія, її донька Олена, чоловік Мирон та син Андрій, вічний холостяк.

У них все було. В хаті сучасні меблі, великий кольоровий телевізор, килими на підлозі та стінах. Надворі милувала очі нова автівка. В хліву мукало, кувікало і гелготіло – аж голова розколювалася.

Здавалося б, що при такому достатку живи і радій. Але – ні! Майже щодня ранок в сім’ї Галичів починався зі стpашної лaйки. Кожне слово, що вилітало з рота Олени, було обов’язково брудне, аж вуха в’янули від почутого.

– Щоб ти був здoх! – кричала вона до флегматичного Мирона. – Аби тебе день і ніч бoлячки точили!

Він стояв, спершись на вила. Бо ж тільки-но почав годувати худобу, як тут посипалися лaйка і пpокльони. Не розумів, від чого, чим не вгодив. Ще зоря не зайнялася, а тут вже сповідають. Дійшло, що причиною став попіл від цигаpки, знайдений на столі. Дрібниця, але стільки галасу!

Вчора подібний молебень вислухав через те, що допізна дивився футбол. Ех, як все набридло! У в’язниці, напевно, і то легше. А тут постійно відчуваєш себе підневільним. Туди не йди, того не роби. Гірше від наймита. Сучасний кріпак без права голосу і будь-яких вчинків.

– То така в них жилка, – втрутилася теща.

– Я добре знаю тих бідаків. Вони постійно старалися зробити якогось збитка.

Миронові нарешті терпець увірвався. По самісіньке вухо впхав вила у землю. Плюнув. Скрипнув зубами. Вийшов на вулицю. Він знав куди йти, бо так зробити варто було давно. А то все жалів сина. Чекав, коли той підросте, вивчиться. Та Олена виховала хлопця на власний манер. Грубіянив. Інколи навіть намагався штовхнути.

Дружина задоволено дивилася на такі сцени. Вона відчувала надійну підтримку, і це ще більше робило її агpecивною.

Мирон того ж таки дня почав жити у Насті. Вона залишилася без батьків. Щоправда, був брат, але той мав свою сім’ю і навідувася до сестри вряди-годи.

Минув день, другий. Село погомоніло трохи про те, що сталося, та й замовкло. Люди чекали нової новини.
Якось серед ночі дзенькнуло вікно. Потім ще одне. І ще, ще. То Олена гамселила дрючком на склі Настиної хатини. Так розлючена жінка виганяла законного чоловіка. Потім вона ще приходила сваритися. Не допомогло.

Мирон поволі обживався у новій сім’ї. Купили корівчину, завели свинку. Чоловік незабаром пішов у Городок на роботу. Він мав хист до столярства. Залюбки майстрував столи, крісла, ліжка.

Аби Настя не подумала про нього чогось поганого, подав на розлучення з Оленою. Бо, мовляв, поживе трохи, забуде давні образи, та й повернеться назад.

На суд перша дружина не прийшла. Мабуть, їй було соромно. Видно, совість таки стала тому причиною.

– Може, подумаєте ще трошки? – запитав у Мирона суддя.

– Ні! – відказав той твердо. – Я вже все вирішив, і це остаточно.

Минуло вже чимало часу. Спливло багато води у Смотричі, а Мирон та Настя живуть у мирі та злагоді ще й досі. Їм навіть по-доброму заздрять односельці. Одне одного поважають, допомагають у великому і малому. Навіть мотоцикла купили. Часто бачу, як Мирон з друзями косить чи звозить сіно. Настя тим часом порається біля плити. Жаліє він її, шанує. Бо друга дружина того таки варта.

Чоловік навіть трохи погладшав. Став соліднішим. Завжди ситий, охайно одягнений, усміхнений. Життя набуло зовсім іншого сенсу. А як же Олена, Андрій та стара Марія, запитаєте ви. Ой, нелегко їм, бідолахам! Ледве зводять кінці з кінцями. Покинута жінка стала ще злішою. Занепадає господарство. Син знає тільки дві справи: пити і спати. Мати доживає віку, хоча інколи пробує навчати доньку уму-розуму. Шкода, що та наука надто запізніла, бо поїзд вже пішов. Бо не той щасливий, хто бажає кращого, а той, хто задоволений тим, що має.

Автор – Михайло СОЛОВЧУК.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!