Десять років шлюбу здавалися Вікторії казкою про королівну, яка втекла з темного царства і зажила довго, і щасливо. Вона вже давно не згадувала тих подій, вони їй навіть не снилися більше.

У них з Дмитром все було чудово: власна квартира, стабільна робота і чудовий син.

Усе було ідеально. Надто ідеально, як вона тепер розуміла.

Листопадовий ранок, коли все скінчилося, був сірим і вологим.

Миколка, прокинувшись раніше, побіг до спальні. Ліжко було ідеально застелене, ніби ніхто в ньому не спав.

— Мамо, а де тато? — запитав Миколка, підбігши до Вікторії на кухні. Вона стояла біля вікна, тримаючи в руці чашку з холодною кавою, на яку навіть не дивилася. — Він же обіцяв, що ми сьогодні поїдемо в парк атракціонів, на відкриття!

Вікторія опустила погляд на сина. Її обличчя було виснаженим, ніби вона не спала тиждень. У руці вона стискала аркуш паперу. Коротка, холодна, написана ніби робочий звіт: “Я поїхав. Все скінчено. Не шукай. Немає сенсу. Документи про розлучення надішлю пізніше”.

— Бачиш, синку, — Вікторія насилу підбирала слова. Кожен звук вимагав нелюдських зусиль. — Ми з твоїм татом вирішили… пожити окремо. Так буває в дорослих.

— Що? Але чому?

— Так буває, але знай – тато поїхав від мене. Тільки від мене. Тебе він любить і буде любити завжди. Я впевнена, він подзвонить тобі і ви обов’язково поїдете в парк.

— Мені “батько на вихідні” не потрібен! — вигукнув Миколка, відвернувшись. — Він зрадив нас. Я не хочу його бачити!

Віка не знала, як пояснити дитині те, чого не розуміла сама. Вони ж були щасливі! Вони були одним цілим.

Цілий місяць Вікторія жила в підвішеному стані. Вона дзвонила, писала, відправляла повідомлення. Відповіддю була мовчанка, лише зрідка Дмитро відписував сухими, офіційними фразами: “Я не готовий до розмови”, “Не тисни на мене”, “Все, що тобі потрібно знати, написано в записці”.

Вона обдзвонила всіх їхніх спільних друзів, навіть тих, з ким спілкувалася раз на рік. Ніхто не знав причини. Ніхто не бачив, щоб Дмитро поводився дивно.

“У вас була ідеальна сім’я, Віко! Ти впевнена, що він не мав якихось фінансових проблем, про які не хотів говорити?” — питала її найкраща подруга Галина.

“Я впевнена, він нічого від мене не приховував. Я б відчула!” — твердила Вікторія, хоча глибоко всередині її гриз черв’як сумніву. Може, вона все-таки щось пропустила?

На мить спалахували ті давні спогади, але вона гнала їх.

Одного вечора, прокручуючи стрічку в соціальних мережах, Вікторія натрапила на фотографію. Її давня подруга дитинства, Олеся, з якою їхні шляхи розійшлися після закінчення університету через переїзд Олесі та різні життєві пріоритети, опублікувала пост. Це була фотографія з місцевого, дуже відомого ресторану в їхньому місті.

Підпис: “Неймовірно рада була побачити старих друзів у рідному місті! Такий теплий вечір, стільки приємних спогадів!”
Вікторію пронизав крижаний струм. Олеся… Вона в місті? І вона бачила Дмитра? Вона була дружкою на весіллі…

Вікторія похолола. Якщо Олеся щось знає, то це може бути лише одна річ. Таємниця, яку вона приховувала від усіх, включно з Дмитром, із самого початку їхнього знайомства. Те, що вона вважала похованим назавжди. Невже Олеся зустрілася з Дмитром і, з якоїсь причини, розповіла йому правду? Але навіщо?

Вона знала, що Дмитро в рейсі в Європі, за кілька тисяч кілометрів. Але тепер вона знала, що саме має пояснити.

Як не двино, але свекруха підтримала її і повідомила, коли чоловік повернувся додому. Вікторія прийшла поговорити і свекруха тихо вийшла з квартири аби дати їм можливість помиритися.

Дмитро виглядав виснаженим, але його погляд був твердий і холодний. Він дивився на неї, як на абсолютно чужу людину.

— Я все знаю, Віко. І мені більше нічого не потрібно чути.

— Знаєш? Але що саме? — Вікторія насилу опанувала тремтіння. Її голос був ледь чутний.

— Про Миколку. Він не мій син.

У цю мить Вікторія не здивувалася. Вона просто відчула, як її тіло стає ватним.

— Хто тобі сказав? Олеся?

— Це не має значення. Має значення лише те, що я прожив десять років у цілковитій, огидній брехні, виховуючи чужу дитину, — Дмитро відкинувся на спинку стільця, його губи стиснулися в тонку лінію. — Якби ти мені зізналася тоді, до шлюбу… Я б, напевно, все одно був би з тобою. Я кохав тебе, Віко. Я б одружився і прийняв дитину свідомо. Але ти цього не зробила. А тепер я не хочу жити з жінкою, чия підлість настільки масштабна, що пронизує кожен наш спільний спогад. Я не вірю більше жодному твоєму слову.

— Невже тобі було зі мною погано всі ці роки? Хіба наша любов була не справжньою? — вона ледве стримувала сльози.

— Ні. Ти вміла акторка, Вікторіє. Чудова. Я був щасливий, так. Але тепер я розумію, що моє щастя було збудоване на твоїй брехні. І це руйнує все.

Вікторія набрала повітря. Прийшов час говорити. Час, якого вона так боялася.

— Я мати твоєї дитини, Дмитре.

— Не вигадуй. Ця розмова закінчена.

— Я чекаю дитину. Від тебе. Термін — три місяці.

На обличчі Дмитра з’явився вираз, схожий на фізичний біль.

— Я не вірю. Це твій останній, відчайдушний крок, щоб мене повернути? Якийсь абсурд! Ти ж знаєш, як я хотів другу дитину…

— От бачиш! — крикнула Вікторія, не витримавши. — Ось що мене очікувало почути, коли б я зізналася тобі про Миколку тоді, одинадцять років тому! Ти б не повірив! Ти б пішов, і я залишилася б сама з дитиною. Тоді, Дмитре, я була налякана, молода, я пережила зраду, а тут ти — такий надійний, такий люблячий… Я покохала тебе. Я хотіла зберегти родину, хоч і помилковим шляхом. Так, я зробила жахливу помилку, але я зробила це, бо боялася тебе втратити!

Дмитро підвівся, його очі були холодними, як лід.

— Я не вірю тобі. Я не можу тобі вірити. Якщо це моя дитина, я забезпечу її. Але з тобою жити я не буду. Я не хочу жити з жінкою, яка вміє так майстерно брехати. Йди.

Вона повернулася додому і не знала, як вона далі має бути сама з двома дітьми.

Пройшло пів року. Дмитро повернувся в країну, але не додому. Він орендував квартиру. З Миколкою він спілкувався регулярно. Він відвозив його на риболовлю, ходив із ним у кіно. Він виконував роль “батька на вихідні”, хоча й не міг примиритися з думкою, що Миколка не його син по крові.

З Вікторією їхнє спілкування було мінімальним, суворо про другу дитину. Дмитро вимагав проведення тесту після появи дитини, бо сумніви не залишали його.

Одного разу, Дмитро забрав Миколку на вихідні, але далі в родині було святкування і його запросили приїхати. Чоловік вирішив взяти сина з собою, щоб той побув на свіжому повітрі. Проте, на вечір дитина вся палала.

Чоловік не слухав нікого, а помчав у лікарню, він не знав, як діяти правильно і чи повідомляти дружину.

Миколка марив, а Дмитро був ввесь час поруч з ним і найбільше хотів аби його дитина одужала.

Він зловив себе на тому, що молиться, обіцяє що завгодно, лиш би син одужав. На ранок температура спала і Дмитро заснув на кріслі біля сина.

– Сину, домовимося, що нічого мамі не розкажемо, їй не можна хвилюватися. Добре?

– Добре, тату… А ти повернешся колись до нас?

– Так, скоро.

– Я такий радий, – усміхнувся син і знову задрімав.

Дмитро відчув, як крижана стіна його образи дає тріщину. Він поїхав до Вікторії і розказав, що син в лікарні, але все добре, вона не має хвилюватися.

— Я зрозумів, Віко, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Ти брехала мені про Миколку, бо боялася втратити мене. А вчора я дуже боявся втратити свого сина. А потім зрозумів, що сам його відштовхую…

— Я… я не знаю, як це виправити, Дмитре.

— Не треба виправляти минуле. Миколка мій син і я буду йому батьком. Це все.

Коли Миколка прийшов додому, то там його чекав конструктор, який він мріяв скласти з татом.

– Почнемо?, – спитав Дмитро, – він тут вже три дні, мені аж руки свербіли почати без тебе.

– Тату! Звичайно, що почнемо разом!

Вони збирали модель, Вікторія готувала обід, в вікно світило сонечко.