В ті часи дівчата у селі цінували жвавих, веселих і розсудливих хлопців. А хлопці, щоб подобатись ще більше дівчатам, купували гармошки, опановували мистецтво на них грати і йшли на вечорниці, де збиралась молодь. А потім гуртом вирушали до сільського клубу. Вертаючись пізно додому, з музикою та співом проводили додому дівчат. Немов брали приклад із соловейків. Бо ті прилітали із вирію на свої місця раніше, цілодобово виспівували. За якістю співу вже вибирали собі нареченого. Щось було подібного і в цій історії.

Високий, русявий, завжди веселий і життєрадісний, з пишним кучерявим чубом Петро видавався найгарнішим у селі. Мелодію на своїй гармошці вмить підбирав під будь-яку пісню. Два місяці тому повернувся з армії, а вже у відділі культури запропонували посаду завідуючого клубом. Для кожної дівчини він здавався ангелом, кожна без обдумування готова була простягнути назавжди йому свою руку і серце.

По селу пішла чутка, що незабаром у Віри будуть заручини із Степаном — вже й батьки готуються до торжества.

Петро то червонів, то білів, почувши таку новину, і вирішив закоханим стати на роздоріжжі. Якось увечері відкликав до себе Віру і запропонував вийти заміж за нього. Дівчина, не роздумуючи, погодилась. Додому із клубу сумний Степан вже йшов сам. А Віра уявляла себе на сьомому небі, думала, як її таку непоказну дівчину в селі може покохати Петро. Незабаром вже й справили весілля. Свекруха полюбила Віру, бо та не цуралась ніякої роботи.

Невдовзі батьки для молодят побудували нову хату. Та життя в ній не пішло на лад. Петро допізна у клубі був на роботі, а вдома шукав будь-яку причину для сімейних чвар. На той час у моді на весіллях була гармошка. А Петро майстерно володів нею, міг підкорити всяку публіку, то його наймали музикантом на всі весілля не тільки у своєму селі, а й навколишніх.

У сім’ї майже щороку народжувались діти. За дванадцять років спільного життя у родині народилось восьмеро хлопчиків і дівчаток, і всім їм Віра сама давала лад. А Петро любив лише веселі компанії. До того ж, Віра працювала у колгоспі за мізерні гроші. В ті часи грошову допомогу на дітей ще не давали. Тож у вільні дні із старшими дітками збирали рослини, хоча б трішечки поповнити сімейний бюджет, адже потрібно було одягнути дітей, зібрати їх до школи, а ще й нагодувати.

Петро дітьми не цікавився, додому приносив невелику частку зарплати. Решту витрачав на чаркування з друзями. Якось вирішив поміняти роботу і став продавцем у продовольчому магазині. Думав, буде отримувати більшу зарплату. Вже в кінці робочого дня біля магазину збирались його друзі. Хтось з них мав гроші чи ні, а добродушний Петро старався пригостити їх, і здебільшого це виходило за його рахунок. Бували місяці, що й закладав свою зарплату за недостачу.

Не попрацювавши й двох років, Петро звільнився з посади завідуючого магазином, і з бригадою чоловіків вирушив на сезонні роботи в Росію. Знайшли роботу в одному з колгоспів Тамбовщини. Займались ремонтом тваринницьких приміщень. Склали договір, і заробіток виходив непоганим — кожному члену бригади по три тонни зерна ще й тисячу тодішніх радянських карбованців. Раділа Віра, коли одержала таку вісточку. Та радість була недовгою, а згодом перетворилася у плач.

…Одного вихідного дня Петро поїхав з друзями оглянути місто — районний центр того села, в якому працювали. Аж дивиться — на вулиці продають гармошки. Попросив продавця взяти її в руки і перевірити, чи справна. Продавець дозволив. Петро як утнув гопака, польку, сам пішов в присядки. Всі, хто був поблизу, бігли дивитись на “концерт” і просили його продовжувати грати і співати. Петро радів, грав десь з годину. А людей все більшало і більшало — всі хотіли побачити музиканта-віртуоза. Пізніше присутні свої враження від побаченого висловлювали своїм знайомим, родичам.

Невдовзі про талант Петра знав майже весь район. А в наступну неділю перший секретар райкому партії женив сина. Весілля відбувалося в ресторані. Дізнавшись, що в районі є чудовий гармоніст, віднайшов Петра і запросив за відповідну плату пограти на весіллі, хоча там була й естрадна музика. Тут Петро уявляв себе королем, він чудово володів гумором, а вже й за трішечки часу зовсім забув про сім’ю. Для жінок і дівчат представлявся холостяком. Незаміжні жінки почали загравати до чоловіка. Серед усіх присутніх він вподобав Настю, яка його запросила на нічліг. Так він і залишився жити з нею. До Віри листів не писав. Вона сподівалася, що чоловік покається і повернеться додому однак. Вся бригада приїхала, крім Петра…

Для Віри клопіт ліг на плечі — треба нести велику ношу, а це дати лад вісьмом дітям. Та мужня жінка із цим завданням справилась. Всі діти тепер мають свої сім’ї, поважають матір.

З Настею у Петра життя також не склалось. Пізніше він перейшов жити до Люсі, а потім — до Надії. Скрізь йому було мало місця. Він лише дбав про своє благополуччя.

…Коли вже роки повернули на зиму, Петро приїхав до Віри вибачитись за розтоптане сорокарічне сімейне життя. Віра вийшла з хати, пішла десь до сусідів і довго до неї не поверталась. Петро сидів з надією, що Віра таки повернеться, пробачить йому і на старість житимуть у парі. Але цього не сталось. Петру мовчки довелось покидати свій колишній дім і думати, як тепер жити самому. Невдовзі він поїхав в одне з недалеких сіл біля Кобрина, в якому проживав один із його синів, попросив у нього вибачення. Тут купив стару хату.

Проживав самотньо. Невдовзі його не стало. Хоронили Петра родичі у рідному селі. На прощанні були присутні деякі його діти. Віра так і не прийшла.

Автор – Микола Денисюк.

За матеріалами – “Вісті Ковельщини”

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!