У той вечір, коли Віталій вперше привів у хату свою Вікторію, я грішним ділом подумала: «Ну нарешті пощастило».

Після його першої дружини, яка з порога почала переставляти каструлі в моїй кухні й вимагати окремого холодильника, ця дівчина здавалася справжнім янголом. Сиділа на краєчку стільця, платтячко скромне, очі в підлогу. Говорила так тихо, шанобливо, головою кивала на всі мої твердження. Я ще тоді собі відмітила — оця буде слухати, нарешті мої нерви відпочинуть.

Віталік мій аж світився. А вона тільки посміхалася сором’язливо та підтакувала на кожне моє слово. Я ж тоді розпитувала обережно, як вона на життя дивиться, чи вміє готувати, де працює, чи шанує старших. Вікторія кивала, мовляв, родина — це головне, і конфліктів вона терпіти не може. Я ще подумала: «Яка розсудлива дитина, не те що колишня, якій тільки б зуби показувати».

Але весілля — то справа така, що всяку натуру назовні витягне. Список гостей розрісся, як бур’ян на городі. З боку нареченої — ціла гурба. Дядьки, тітки, кузени з якихось далеких сіл, про які я зроду не чула. Віталік бідкався, що грошей на такий бенкет катма, а Вікторія тільки очима кліпала: «Мамо, ну як же рідню не покликати? Нас не зрозуміють».

Коли зайшла мова за гроші, я одразу сказала синові, що моєї державної зарплати ледь на хліб вистачає. А за оренду залу та стіл треба було платити вже й зараз. Я свою частку за родичів, звісно, відмовилася вносити — з мого боку було заледве п’ятнадцять людей, а з їхнього — шістдесят. Тож нехай, думаю, самі крутяться. Ігор пообіцяв, що з подарованих грошей все розберемо.

Саме весілля пройшло як у тумані. Галас, музика, тамада зі своїми нескінченними жартами. Вікторія в білому вбранні справді була як з картинки. Така ніжна, така тендітна. Тільки я помітила, як вона ту сумку з конвертами до себе пригортала. Ні на крок не відходила, аж поки танці не почалися.

— Мамо, потримайте, будь ласка, — підійшов до мене Віталій, захеканий від польки. — Віка хоче трохи потанцювати, а з цією торбою ніяк. Ви ж приглянете?

Я взяла сумку. Важка була, солідна. Сіла собі в кутку, поставила її на коліна. Дивилася на молодих і думала: «От живуть же люди. Стартують з капіталом, все у них буде». А сама все про свої борги згадувала. Бо ж на весілля сина теж треба було і сукню нову купити, і подарунок солідний приготувати, щоб перед сватами не соромно. А де ті гроші взяти, як у бібліотеці працюєш за копійки?

Коли свято вже доходило кінця, я відчула таку втому, що світ перед очима гойдався. Бачу — молоді кудись відійшли, гості почали розходитися. Думаю, поїду я додому, сумку завтра віддам, нікуди вона не дінеться. Вдома ж надійніше, ніж у цьому ресторані, де люди снують туди-сюди.

Наступного дня Віталій приїхав сам. Понурий такий, видно вже між ними була суперечка, бо я не відповідала на дзвінки Віки. Я їх просто не почула, а на рахунку не було передзвонити. Тому син приїхав сам, нічого ж такого не сталося.

Забрав сумку, навіть чаю не попив. Я ще подумала — певно, голова після вчорашнього болить. А вже за годину двері моєї квартири ледь не злетіли з завіс.

На порозі стояла Вікторія. Куди й подівся той ангел. Волосся розпатлане, очі горять недобрим вогнем, а в руках — зошит у клітинку.

— Софіє Григорівно, нам треба серйозно поговорити, — голос у неї став такий сталевий, що в мене аж мороз по шкірі пішов.

Вона пройшла на кухню, сіла за стіл і розгорнула свій зошит. Я стола біля плити, остовпіла, не знаючи, що й казати.

— Оце — список моїх родичів, — почала вона, тицяючи пальцем у папір. — Я сьогодні зранку кожного обдзвонила. Кожного! Питала прямо: скільки поклали в конверт? Бо я ж знаю свою рідню, вони в мене люди не бідні. І що виходить? У кожному другому конверті не вистачає рівно половини. А в деяких і більше.

Я відчула, як у мене починають дрижати руки. Взяла ганчірку, почала терти і без того чистий стіл.

— Віко, дитино, що ти таке кажеш? — витиснула я з себе. — Може, люди просто прибріхують? Знаєш, як воно — кажуть одне, а кладуть інше. Хто ж зізнається, що поскупився?

— Не треба мені казки розказувати! — гримнула вона по столу так, що аж чашка підскочила. — Моя мама особисто клала десять тисяч. Я відкриваю конверт — там п’ять. Дядько Степан присягався, що дав триста доларів. Я знаходжу сто п’ятдесят. Сумка була у вас пів доби. Ви її з рук не випускали.

У цей момент в квартиру зайшов Віталій. Він стояв у дверях, переминаючись з ноги на ногу, і боявся підняти очі. Я подивилася на сина, чекаючи підтримки, але він тільки зітхнув і відвернувся до вікна.

— Віталіку, ти чув? — заголосила я. — Твоя дружина звинувачує мене в крадіжці! Мене, твою матір! Я все життя на тебе поклала, останню копійку на тебе витрачала, а тепер я злодійка?

Вікторія навіть не моргнула. Вона дивилася на мене так холодно, наче я була не свекрухою, а якимось набридливим дрібним шкідником.

— А ви за чий рахунок збиралися своїх гостей оплачувати? — спокійно запитала вона. — Ви ж сказали, що грошей не дасте. А банкет коштує стільки, скільки ви за три роки не заробите. Ви просто вирішили, що мої родичі мають оплатити ваших гостей і ваш спокійний сон?

Я відчула, як образа закипає в грудях. Як вона сміє? Вона, щойно прийшла в нашу сім’ю, і вже рахує мої копійки?

— Та якби не я, ви б те весілля взагалі не відгуляли! — вигукнула я, переходячи в наступ. — Я сиділа з тією сумкою, поки ви розважалися. Може, вона десь розкрилася? Може, конверти випали, поки ми в машину сідали? Ти на мене наклеп зводиш, бо тобі грошей мало? Завжди вам, молодим, мало!

— Досить, — Вікторія встала. — Я все зрозуміла. Ви можете скільки завгодно грати в ображену невинність, але цифри не брешуть. Я не дозволю нікому обкрадати свою родину. Навіть вам.

Вона пішла до виходу, навіть не озирнувшись. Віталій постояв ще хвилину, кинув на мене такий погляд, від якого мені захотілося крізь землю провалитися, і пішов за нею.

З того дня минуло три місяці. Син до мене заходить рідко, і то — коли її вдома немає. А Вікторія… Вона заблокувала мій номер. Вона розповіла всім своїм родичам, яка я «нечесна людина». Тепер я для них усіх — свекруха з торбою.

Сиджу я вечорами сама на кухні, п’ю чай без цукру, бо треба економити, і думаю. Гроші ті весільні… вони ж розійшлися на борги, на комуналку, на те саме плаття, яке тепер висить у шафі непотрібним мотлохом.

А ви самі поміркуйте — я на що мала закрити виплати по моїх гостях, як у мене лише державна робота? Невже я не мала права на якусь компенсацію за всі ці роки, що я сина сама на ноги ставила? Хіба ж це справедливо, що хтось гуляє на повну, а хтось має рахувати кожну гривню до зарплати?