– Тарасе, багажник! Відкрився багажник, зупини машину! – гукала Олена, але вже відчувала, що все пропало. Речі на ходу висипалися з багажника на трасу, і машини, що їхали позаду, мабуть, розчавили їх ущент. Подарунки й наїдки, на які вони з Тарасом відкладали гроші останні два місяці! Червона ікра, сьомга, дорога буженина – усе те, що дозволяли собі лише на великі свята. Сумки з коштовними продуктами та подарунками лежали у багажнику зверху, щоб не пом’ялися. Речей назбирали багато, адже їхали на всі свята до села, до бабусі Тараса. На трасі затори, багато хто поспішив за місто. Машини їхали щільно, одна за одною, не дуже швидко. Але зупинитися одразу було важко. Тож усе, що впало, мабуть, розмазане колесами машин, що їхали позаду.

Діти, що сиділи на задньому сидінні, злякалися, побачивши розгублену маму. Олена заспокоїла їх, а Тарас пригальмував, притис машину до узбіччя, і вони нарешті зупинилися. Ще жевріла надія, що, може, щось відлетіло на узбіччя. Вони пройшлися назад, але марно. Шукати не було сенсу – лише час гаяти та душу тривожити.

– Усе, не бери до серця, немає – то й немає, купимо інше, зрозуміла? Та й обійдемося якось, – сказав Тарас, бачачи, як засмутилася Олена. – Це все наживне, ходімо до машини. Сніг он який валить, темніє, а дорога важка.

Але всю дорогу Олена мовчала. Що тепер, сварити Тараса, що погано закрив багажник? Машина в них стара, замок тримає слабко, от і відчинився. Вона намагалася не думати про втрачене, але сльози раз у раз наверталися на очі.

Образливо ж! Вона економила, щоб усе це купити, стриматися важко. Чому їй так не щастить – то одне, то інше! Звісно, буває й гірше, але хіба не прикро? А ще Олена згадала, що подарунок для бабусі Тараса – теплий, пухнастий, дуже гарний плед – теж був у багажнику. Від цього стало ще гірше.

До села приїхали вже після півночі. Думали, бабуся Марія заснула, не дочекавшись їх. Але над ґанком яскраво горів ліхтар, а з хати вибігли бабуся та її сусідка Параска.

– Приїхали, слава Богу! – бабуся Марія кинулася обіймати всіх по черзі. – Оленко, Тарасе, ну слава Богу, а то ми вже не знали, що й думати! Тарасе, золотий мій, а де ж Олежик з Марійкою? Ось вони, любі мої, слава Богу, все гаразд!

– Бабусю, та все більш-менш нормально, чого ви так захвилювалися? – Тарас обійняв бабусю. – Ходімо в хату, сніг мете, а ти в тоненькому пальтечку, холодно ж! Чого ти так розхвилювалася?

Бабуся махнула рукою.

– Та ми з Параскою весь вечір вас відмолювали, не смійся! І не кажи, що так не буває. Буває! Було мені сьогодні видіння, Тарасе, як наяву. Ледве серце не зупинилося! Задрімала я після обіду, аж бачу, наче насправді, ваша машина злітає з дороги кудись убік. Раз перекинулася, потім ще й ще – страх який! Прокинулася в холодному поту, відчула – погане видіння.

Весь день до того було якось тривожно, недобре. А тут Параска зайшла, питає, чи ви приїхали. А її син із сім’єю вже тут. Я слів сказати не можу, насилу розповіла їй про видіння. Параска одразу: «Недобре це, – каже, – відмолювати їх треба, може, ще не пізно!» От ми весь вечір Господа Бога благали, щоб ви цілі доїхали. До Миколая Чудотворця зверталися, щоб допоміг вам дістатися. Не знали, чим вас відкупити, аби тільки все обійшлося. Слава Богу, не знаю, як і відмолили, чим відкупили, але бачу, що всі мої любі живі й здорові!

– Твоя правда, бабусю, – погодилися Олена й Тарас. – А якщо комусь наші гостинці дісталися, а не пропали, то хай будуть на радість. Значить, їм потрібніше.

Новий рік зустрічали великою компанією за щедро накритим столом. Своя запашна картопля, солоні помідори, огірочки. А оселедець під шубою та запечений гусак – пальчики оближеш! І, звісно, знамениті бабусині пиріжки – прямо з печі.

Олежик з Марійкою весь вечір тягали теплі пиріжки з великої каструлі біля печі – їм більше нічого й не треба! Вдень накаталися з сусідськими дітьми на гірці. Очі в усіх уже злипалися, але вони трималися, адже скоро дванадцята, треба ж побачити, як під ялинкою подарунки зʼявляються!

Бабуся Марія сміється, обіймає правнуків, своїх і Параску. Яке ж щастя, що всі разом! Це ж головне.

А в забутій Богом глушині, у селі на три хати, за накритим наїдками столом сиділи дві літні бабусі, дві сестри – Надія та Віра, і їхній сусід, дід Василь. Життя в них ще теплилося, горіло слабким вогником. Жили, як могли. Родичів немає, влітку ще так-сяк, грядочку посадять, а взимку холоднеча, важко їм самотужки. Але тримаються, головне – не зовсім одні, разом.

Дід Василь зрубав ялинку, на столі їжа, хоч і проста, але є. А по обіді пішов дід Василь до лісу по хмиз для розпалу, бо дрова закінчувалися. Зв’язав сухі гілки, склав на санчата, аж бачить – із придорожнього замету щось стирчить. Підійшов, потягнув за лямки – сумка. Відкрив її дід Василь, а там чого тільки немає: наїдки давно забуті, і червона ікра, і риба, і копчене м’ясо. А на дні – плед хутряний, білий, як сніг, м’який, теплий. Озирнувся дід – нікого. Поставив сумку на санчата поверх хмизу й повіз додому. Розстелив перед Надією та Вірою плед, піч розпалив. Надія з Вірою наїдки на стіл поставили.

– Я вже й не сподівалася, що ще колись у житті таку смакоту скуштую, – дивувалася Віра.

– І я не вірила, що таке диво станеться, – додала Надія.

– Думаю, це Господь нам послав, видно, за життя наше скромне нагорода. Може, ще поживемо, на Його діла подивимося та порадіємо, – підсумував дід Василь.

Не варто жаліти за втраченим. Можливо, це Господь допоміг, дав змогу відкупитися від більшої біди. Треба не журитися, а радіти, що, може, вдалося зберегти щось цінніше.