Це історія про те, як іноді доводиться ставати “поганою” людиною, щоб захистити найріднішу.

Мене звати Лілія, мені 46, і ось уже 21 рік, як я живу в Києві. Ми з чоловіком Микитою маємо хорошу трикімнатну квартиру і дорослих дітей. Але моє рідне місто – це маленька точка на мапі, де й досі мешкала моя мама, Ганна (69 років).

Я багато разів пропонувала мамі переїхати, продавши квартиру в містечку. Вона відмовлялася: батько служив тут і як приїхала вона з ним в юності, так і не хотіла вже нікуди.

Вісім років тому молодший син маминої сестри, Оксани, вирішив одружитися. Привів молоду дружину жити до мами. Це був дуже “чоловічий” вчинок — заселитися до матері, створивши матері незручності. Мене це мало стосувалося б, якби не постійне ниття тітки:

“Я з ними не можу! Невістка дивиться вовком! Все їм не так, я вже зайвий раз боюся і носа висунути з кімнати.”

Зрештою, Оксана могла б відмовити синові, квартира повністю її. Але вона обрала інший шлях, і мені тоді стало ясно, що це початок гри.

Через деякий час пролунав дзвінок від мами:

— Так шкода Оксану… Я ось що подумала. Я одна, Оксана одна. Чому б нам із нею не жити разом? Разом легше, вона молодша, бадьоріша…

Я тоді знову почала наполягати на її переїзді, але мама, зібравши всю свою емоційну броню, лише повторювала свою головну відмову, немов заклинання:

— Ну як же я поїду, а вона залишиться? Як продамо, а куди піде Оксана?” — мама дивилася на мене круглими, нерозуміючими очима. Вона знову і знову пояснювала, що ми не можемо залишити Оксану жити в рідному місті, що перебиратися треба, але не такою ціною.

— Ось так я і знала, що Оксана тисне на жалість, — сказала я тоді Микиті. — На те й був увесь розрахунок: жалітися сестрі, сестра пошкодує і пустить жити до себе, а синочку-ангелочку квартира залишиться.

Микита лише знизав плечима: “Ми ж далеко. Може, й справді, легше буде?”

Я не могла заборонити мамі, вона доросла і дієздатна. Але я наголосила на головному: побутові домовленості. Хто платитиме за комуналку, купуватиме продукти?

Мама запевнила мене: “Вони чудово про все домовилися! Ми ж сестри!” Оксана переїхала у мою колишню кімнату. Спочатку все було тихо.

Проблеми виникали поступово. У сина Артема народився онук. І куди приводити хлопця, якщо батькам треба відлучитися? У мамину квартиру. Я так зрозуміла, що приблизно з року цього самого онука, рідкісний тиждень обходився без нього у вихідні в маминій квартирі. Хлопчику зараз шостий рік.

Уявляєте, як “спокійно” було у них удома? Мама, людина з тиском, цукром, мучилася. До того ж, двоюрідний брат купив машину, грошима Оксана теж сім’ї сина допомагала. А жила на що? Правильно, на пенсію сестри.

Я приїхала у гості. Ми втрьох тіснилися в маминій кімнаті, мій син спав на диванчику на кухні, а онук тітки Оксани (галасливий і не дуже вихований хлопчик) буквально панував у квартирі. Мама людина м’яка, вона сестрі нічого не могла сказати, тим більше, що Оксана набагато пробивніша, уїдливіша і нахабніша.

Я не витримала.

— Тітко Оксано, — кажу, — мама з тиском мучиться. Чи не могли б Ви сидіти з онуком на своїй території, тобто у квартирі молодих? Людину голова болить, а хлопчик на вухах ходить?

— Ось коли моя сестра мені про це скаже, — сказала тітка, — тоді я так і робитиму. А так, комуналку я оплачую, на витрати скидаюся. Її щось не влаштовує?

— Її, може, і не влаштовує, але ж ти знаєш, що вона занадто делікатна, щоб сказати, сама не бачиш?

Тітка на це пирхнула, задом до мене обернулася і пішла. Тоді я вперше твердо запропонувала мамі переїхати до Києва. Вона знову відповіла: “Не хочу нікого обтяжувати. Та й куди Оксана подінеться?”

Кілька місяців потому зателефонувала Оксана:

— Давай приїдь, мати впала, в лікарні лежить. А мені до неї ніколи їздити, на мені онук! Ти донька, ти й доглядати маєш.

Я зібралася і поїхала. Маму виписали за тиждень, ледве ходить, за бік тримається. Вона впала, коли пішла за продуктами, бо закрутилася голова. Де була тітка, яка зобов’язалася все це робити? Вдома була, з онуком сиділа.

Ось тоді я твердо сказала мамі, що готуюся до її переїзду.

— Квартиру візьмемо в розтермінування, не хвилюйся. Просто тягнути до продажу твоєї квартири — немає сенсу.

— А Оксана?

І тут я не витримала, висловила все, що думала про тітку і її “зручне” життя за наш рахунок. Онука перестали водити в садок, він щодень у “любої бабусі”.

— Ми не так домовлялися! — пішла Оксана в наступ, коли я озвучила їй, щоб речі готувалася збирати.

— Знаєш, тітонько, а мені все одно, як і з ким ти домовлялася. Я забираю до себе свою рідну маму, якій тут навіть нема кому до магазину дійти. Куди ти підеш? А ти хіба бездомна? Маєш квартиру. Син там мешкає? Це чиї проблеми? Син ваш має вирішувати свої проблеми сам.

Я одразу дала оголошення про продаж маминої квартири, а Микита почав збирати документи для купівлі житла в Києві.

Я хотіла забрати матір, коли купимо житло, але вирішила забрати її прямо днями — поживе якийсь час із нами.

— Ну так до продажу я цілком можу тут жити, правда, сестро? — і дивиться на маму.

А мама мнеться, не хоче сестру кривдити. Довелося сказати твердо: Оксана не може тут жити. Виїжджає напередодні того дня, як ми переїдемо, а замки я одразу поміняю.

— Ти позбавляєш матір найріднішої людини на світі! — трагічно сказала тітка. І мамі: “Подумай! Хто в тебе залишиться, крім мене?”

Я одразу дала оголошення, пробула в мами ще тиждень. Тітка шумно пакувала речі. На допомогу приходила і двоюрідна сестра із зятем, і син із невісткою. У чому полягала допомога? У тому, щоб присоромити мене, безсердечну. Вони намагалися скандалити, але за два дні до нашого від’їзду Микита на допомогу мені приїхав.

Загалом, після безкінечних спроб вивести маму на сльози та жалість, тітка покинула квартиру.

Зараз мама у нас в Києві. Готуємось до покупки квартири неподалік. Мама ні-ні, але починає говорити про те, як некрасиво ми вчинили з Оксаною. Втім, вона задоволена, їй у нас подобається, онуки поряд, ми поряд.

Оксана? Не знаю. Мамі я купила нову сімку, мій телефон тітка знає, але не дзвонить. А чого дзвонити? Мене її проблеми не хвилюють, сказати мені про те, як погано я вчинила? А хіба я мала вчинити інакше?