Богдан Степанович відчув себе справжнім детективом, підкрадаючись до власного будинку. Його місія була таємною і дуже важливою: він хотів зазирнути у вікно.

І ось, побачивши свою дружину, Галину Ігорівну, що застеляла ліжко, він відчув, як усередині все стиснулося. Вона акуратно розрівняла простирадло, збила подушки, а потім, поміркувавши, дістала лише одну ковдру. Цей простий жест говорив йому про багато що.

“Не чекає мене”, — прошепотів Богдан сам собі. Його погляд упав на телевізор, що галасував. “І телевізор галасує. Адже знає ж, що не люблю гучний звук. І дивиться щось своє”, — додав він подумки. Світло у вікні згасло, залишивши Богдана наодинці з темрявою і своїми думками. Він сів на ґанок, відчуваючи себе вигнанцем.

Його вірний пес, Дружок, підійшов, притиснувся мокрим носом до його коліна і важко зітхнув. “Тобі добре”, — сказав Богдан, погладивши його. “Тебе люблять, годують, з хати не виганяють”. Пес віддано глянув на нього і лизнув руку, ніби підтверджуючи ці слова.

“Здається, заснула”, — Богдан глянув на годинник, — “Можна йти”. Він смикнув двері і з подивом виявив, що вони не замкнені. “От розтяпа”, — пробурмотів він. — “Знову забула замкнути. А якщо хтось залізе?”. Обережно, щоб не зчинити галасу, він почав пробиратися до кухні. Його шлях лежав до холодильника, де, як він підозрював, на нього чекали залишки свіжозвареного борщу та пиріжків, чий аромат переслідував його весь день. Живіт бурчав від голоду.

Усе почалося з приїзду тещі. Спочатку Богдан сприйняв це спокійно, думаючи, що тиждень пролетить швидко. Але після чотирьох днів “правильного” харчування та постійних зауважень, його терпіння закінчилося. Коли до нього зайшов друг, Сергій, Богдан вилив на нього все, що накопичилося.

“Дні рахую”, — скаржився він. — “Набридла теща мені. Суне свій цікавий ніс усюди. А Галя моя про мене забула. Стрибає перед нею: ‘Мамо! Мамо!’ І чого їй вдома не сидиться? Тьху!»

Але найгірше було те, що Галина та її мама знаходилися поруч, за кущем смородини, і все чудово чули. Після цього теща, вся в сльозах, поїхала додому, а дружина влаштувала грандіозну сварку. Її обличчя почервоніло від гніву, а в очах стояли сльози. “Як ти міг так говорити про мою маму?” — кричала вона. У результаті Галина залишилася в будинку, а Богдан зі словами “Усе! Розлучення!” — переселився в сарай.

Життя в сараї було нестерпним. Без телевізора і гарячої їжі, але гордість не дозволяла йому помиритися з дружиною. А Галина, на подив, не робила першого кроку до примирення.

Одного разу, голодний і зневірений, Богдан знову вирішив пробратися на кухню. У непроглядній темряві він на дотик просувався до холодильника. Він обійшов стіл, але на його шляху трапився табурет. Він із гуркотом перекинувся. Богдан схопився за стіл, але його рука потрапила в щось в’язке. Він потягнув руку на себе і зачепив тазик. Тазик перекинувся, і весь вміст, видаючи чавкаючі звуки, вивалився на нього. Богдан послизнувся і впав на підлогу.

У цей момент увімкнулося світло. На порозі стояла Галина, грізно дивлячись на нього. “Я… Я все приберу”, — промимрив Богдан, лежачи в калюжі варення. “Це що?”. “Варення варила”, — відповіла Галина і, розвернувшись, вийшла з кухні.

До самого ранку Богдан прибирав кухню, прав свій одяг у тазику і мився. Коли зійшло сонце, він поїхав до батьків Галини.

“Я миритися”, — сказав він, — “Недолугий я, хотів випендритися перед другом… А сам я так не думаю. Вибачте мене, заради всього святого. Може, ми зараз усі разом до нас у гості поїдемо?”.

Теща усміхнулася, і, здається, усе налагодилося.