Усе почалося з вечері, яка мала стати моментом примирення, але обернулася фіналом довгої, виснажливої боротьби.

Анна, стоячи біля кухонного столу, тримала порожню тарілку, з якої щойно викинула у смітник страву, над якою працювала весь день. Її рухи були спокійними, але в них відчувалася непохитна рішучість. Її чоловік, Ігор, і його батько, Михайло Петрович, з подивом спостерігали за нею, не розуміючи, що відбувається. У тиші квартири лунали лише її кроки – розмірені, чіткі, як відлуння прийнятого рішення.

– Моя Надія ніколи б не поставила таку страву на стіл! – кинув Михайло Петрович, і його слова були сповнені холодної критики. – Ти не господиня, а суцільна помилка! Як мій син взагалі обрав тебе?

Ці слова, сказані після того, як він скуштував її страву, яку вона готувала ввесь день, були наче різкий порив вітру. Ігор спробував заступитися: «Тату, вона так старалася…», але його голос звучав слабко, більше як спроба заспокоїти, ніж як захист.

Анна більше не слухала. Вона зрозуміла, що весь цей час боролася не лише з пам’яттю про ідеальну Надію, покійну дружину Михайла Петровича, а й із двома чоловіками – батьком і сином. І поразка сталася не в цей момент, а набагато раніше, коли вона дозволила цій боротьбі початися.

Вона поставила тарілку на стіл і подивилася на Ігоря. Її очі були холодними, наче зимове море.

– Я виходила заміж за тебе, – сказала вона тихо, але твердо, – а не за тінь твоєї матері. Відтепер твій батько їсть у цьому домі лише те, що приготує сам. Або не їсть взагалі. А ще краще – нехай повертається до себе додому.

Ігор скочив на ноги, стілець із гуркотом упав на підлогу. Його обличчя спалахнуло багрянцем.

– Ти що собі дозволяєш? – вигукнув він. – Він мій батько! Йому важко після втрати! У тебе немає співчуття?

– Я поводжуся як господиня у своєму домі, – відповіла Анна, не підвищуючи голосу. – Роль, яку ти ніколи не дозволяв мені зайняти.

Ці слова заставили Ігоря підстрибом кинутися помагати батьку встити з-за столу, хоча той цілком міг зробити це сам.

Михайло Петрович, кидаючи на Анну погляд, сповнений тріумфу, мовчки пішов до виходу. Ігор схопив куртку, і двері за ними зачинилися.

Рік тому, після втрати Надії, Михайло Петрович переїхав до них. Ігор наполіг, що не можна залишати батька самого в порожній квартирі, де все нагадує про минуле. Анна погодилася, сповнена бажання підтримати свекра, створити для нього тепло і затишок. Але скоро вона зрозуміла, що в цьому домі їй немає місця як господині. Кожна її дія порівнювалася з тим, як усе робила Надія. Їжа? У Надії смакувала краще. Прибирання? Надія доводила все до блиску. Новий посуд? У Надії був вишуканий, а не цей «звичайний».

Михайло Петрович не сварився. Його інструментом була тиха, але дошкульна критика. Він годинами сидів у своєму старому кріслі, привезеному з його квартири, і спостерігав за Анною. Він не допомагав, але й не заважав – просто був, як постійне нагадування про її недоліки.

Ігор опинився в пастці між любов’ю до дружини та повагою до батька. Увечері він пригортав Анну і шепотів:

– Ти ж розумієш, йому важко. Просто не зважай.

І Анна не зважала. Вона продовжувала готувати, прибирати, намагалася бути ідеальною, сподіваючись заслужити право називатися господинею. Вона не хотіла замінити Надію – вона хотіла довести, що може бути не гіршою.

Того дня була річниця втрати Надії. Анна знала, що вечеря стане вирішальною. Вона мусила створити щось бездоганне, щось, що змусить свекра замовкнути.

Вона згадала про стару кулінарну книгу свекрухи, яку Ігор привіз разом із речами батька. Потерта, пахуча ваніллю, вона була наче реліквія. Анна гортала сторінки й знайшла рецепт: «Запечена качка з яблуками і чорносливом». Унизу було написано: «Улюблена страва Михайла». Це був її шанс.

До вечора квартира наповнилася ароматом запеченої качки. Анна накрила стіл з особливою ретельністю: біла скатертина, блискучий посуд, квіти в улюбленій вазі свекрухи. Це мала бути вечеря миру. Або остання спроба.

Ігор, повернувшись додому, відчув напругу, але спробував розрядити атмосферу:

– Пахне чудово. Може, цього разу все буде добре?

Анна лише знизала плечима, не вірячи в успіх. Михайло Петрович сів за стіл, одягнений офіційно, наче на важливу подію. Анна внесла качку – ідеальну, золотисту, гідну кулінарного журналу. Усі завмерли. Свекор оглянув страву, відрізав шматочок, скуштував і… відсунув тарілку. Його обличчя скривилося.

– Моя Надія ніколи б не подала таке! – заявив він, і його слова стали останньою краплею.

Після того, як Ігор із батьком пішли, Анна залишилася сама. Вона не прибирала зі стола, а пішла до спальні, дістала валізу Ігоря і почала складати його речі: кілька сорочок, светр, необхідне. Кожна річ була кроком до звільнення.

Через дві години Ігор повернувся. Його обличчя було суворим, він був готовий диктувати умови.

– Закінчила свій виступ? – кинув він, оглядаючи стіл. – Я поговорив із батьком. Він готовий забути все, якщо ти вибачишся. Завтра ми їдемо до нього.

Анна стояла в дверях, спокійна, як ніколи.

– Виступ закінчено. І, можливо, назавжди.

– Не жартуй, – відрізав Ігор. – Ти образила мого батька!

– А він мене не ображав? – відповіла вона, і в її голосі з’явилася ще відчутніша твердість. – Щодня, кожним словом, порівнюючи з твоєю ідеальною матір’ю? Де ти був, коли він це робив? Ти казав «не зважай». Я терпіла заради тебе. Але всьому є межа.

– Межа? – Ігор підвищив голос. – Межа – це викидати страву, яку ти готувала для мого батька в річницю втрати моєї матері?

– Так, це моя межа, – відповіла Анна. – Бо я зрозуміла, що в мене немає чоловіка. Є син своєї матері і син свого батька. А чоловік зник.

Ігор відсахнувся, його гнів змінився розгубленістю. Він пішов у наступ:

– Моя мати була ідеальною! А ти ніколи не зможеш бути такою, як вона!

Анна мовчала, дозволяючи його словам розчинитися в повітрі. Потім спокійно сказала:

– Твої речі в спальні. Іди.

Він засміявся, не вірячи.

– З твого дому? Ми купували цю квартиру разом!

– Так. Але жити в ній буду я. Одна. Іди до батька. Він розкаже, якою ідеальною була твоя мама. Іди.

Вона пішла на кухню, показуючи, що розмова закінчена. Ігор постояв, усвідомлюючи, що його план не спрацював. Він забрав валізу і пішов. Двері клацнули.

Анна стояла біля вікна. Запах качки все ще витав квартирою. Вперше за рік вона дихала вільно, наче повітря стало чистішим.