Я стояла біля входу в дитячий садок і дивилася вслід Каті, як вона швидко йшла геть. Вітер розвівав її волосся, а я лише з розчаруванням відчувала, як стискається щось в середині. Невже не розуміє, що я – її мати, і що тепер мені потрібна допомога? Вона, бачте, «отримала стільки любові та тепла від свекрухи, скільки від мене за все життя не бачила». Не правда! Просто їй не потрібні були мої уроки реального життя, вона вибрала солодку казку і тепер дорікає мені.

Тепер її Артем і його матуся, яка тепер, бачте, «замінили мене». Звичайно, їй легко, вона тепер грає в благородну бабусю, віддавши квартиру. В голові не вкладається, чесне слово. Але Катя це проковтнула, вона повірила в цю дешеву доброту.

Я згадала той день, коли Катя прийшла до мене з цією своєю «радісною новиною».

– Мамо, у мене радісна новина. У нас із Артемом буде дитина. Ти скоро станеш бабусею! – вона буквально світилася від щастя.

Бабусею! У 45 років! Я ще сама можу мати дитину, якби хоч хтось гідний попався.

– Бабусею?! Та яка я бабуся, мені сорок п’ять років тільки! А ви куди поспішали? Пожили б для себе, ти навіть не уявляєш, як зміниться ваше життя!

Я ж знаю, про що говорю. Я пам’ятаю ті безсонні ночі, постійні соплі, вередування. Чоловік довго не витримав і пішов, а я залишилася сама.

– Безсонні ночі, годування, пелюшки, ох, як згадую, то здригаюся. Всю молодість на тебе витратила. І не думай, що я буду з дитиною допомагати. З мене досить і тебе.

Вона тоді намагалася мені щось пояснити, про якесь їхнє житло, роботу. Наївна!

– Мамо, нам з Артемом уже по 26 років, чого тягнути. Тим паче у нас є своє житло, робота, чому ні? Ми цілком впораємося, а ти з мамою Артема, сподіваюся, будеш допомагати нам…

Ха! Звісно, вона сподівається! Усі вони сподіваються, що матір кине все своє життя і кидатиметься на допомогу. Я їй одразу тоді відповіла, жорстко, щоб зрозуміла:

– Ще чого! Самі, все самі…

Я ж це не злісно говорила, а правду. Через неї я стільки років чула від чоловіків: «Я чужу дитину годувати не буду» і залишалася сама.

Якось привела додому одного кавалера, то Катя подумала, що то злодій і прибігла зі шваброю його виганяти. Яке могло бути особисте життя, про що ви говорите…

Коли ж підросла, то теж нікого не приведеш, бо на фоні доньки зрозуміло скільки мені років. от і не могла дочекатися, коли заміж вийде.

Але ж не за такого.

Коли вона зустріла Артема, я одразу їй сказала, що він їй не пара. «Ну що ти в ньому знайшла? Далеко не красень, з багатодітної сім’ї, грошей вічно не буде». Я ж усе прорахувала. Я не хотіла, щоб вона жила, як я, тягнучи на собі чоловіка. Але вона мені не повірила! Повірила своїй свекрусі, яка, бачте, «прийняла її, як рідну дочку», а потім віддала їм квартиру. Я ж їй одразу сказала:

– Дивна жінка, звичайно, але зате ти при розлученні можеш забрати частину квартири, адже вона її на сина переписала. Я в житті так не вчинила б необачно.

А вона мені тоді з докором:

– Свекруха вчинила як нормальна любляча мати, яка бажає щастя синові! Ти точно так не вчинила б, завжди тільки про себе думаєш!

Звісно, я думаю про себе! А про кого мені думати? Мені ніхто не допомагав, я все сама! І їй ніхто не допоможе, крім мене. Але вона цього не розуміє.

І як у воду дивилася, бо треба було Каті кілька місяців бути на підтримці, то я одразу сказала, що нічим не допоможу, бо у мене нарешті з’явився гарний чоловік на приміті.

На виписку я не прийшла. А навіщо? Потім заскочу, я що немовлят не бачила?

– Мама влаштовує особисте життя, не до онука їй, – сказала вона тоді свекрусі.

Вона думала, що мені буде незручно перед тією жінкою. Але я не з тих, прийшла до неї додому, сказала, що онук «вилитий Артем». Я бачила, що вона була ображена. А коли я попросила тридцять тисяч на Ігоря, вона подивилася на мене, як на якусь злодійку.

– Слухай, у мене до тебе прохання невелике. Не могла б ти дати мені тридцять тисяч, дуже треба, я віддам потім, як зарплату отримаю. Тобі ж допомога прийде, чи подарував хто гроші…

Вона тоді відмовила мені:

– У нас немає стільки вільних грошей, допомогу я пізніше отримаю, і ми їх витратимо на нові меблі. Навіщо тобі так терміново?

Я ж їй пояснила, що Ігорю треба купити одяг, бо він ходить «бозна як». Я хотіла йому допомогти, щоб ми могли в люди вийти і щоб я гордилася тим, який у мене чоловік.

– Немає слів. Бачила його один раз і вже додому тягнеш, одягаєш його. Тобі проблеми потрібні? Обдере тебе, як липку, будеш потім скаржитися.

– От як ти заговорила? То я маю у чужих позичатися, бо ти загордилася і матір повчаєш. Нічого, живи як знаєш.

І я дала їй таку змогу. Три роки я не лізла в її життя, щоб зрозуміла, як це бути без підтримки. Як це отримувати допомогу від свекрухи.

А вона он, зі свекрухою по під руки ходять, мов сіамські близнюки, навіть, поговорити на одинці не можу, а в мене нагальні справи.

– Ми можемо поговорити?, – глянула я на сваху і та відійшла.

Я почала розказувати, що Ігор не працює і з квартири йти не хоче.

– Грошей у мене немає. Нехай цей лежебока Ігор іде працює й утримує кохану жінку, раз не можеш розлучитися з ним. Він же тобі дорожчий за доньку, онука, стільки років на нього витратила, навіть зі мною припинила спілкуватися. От і живи далі, як жила. А мені час.

Вона вказала мені на мої помилки! На мою невдалу спробу влаштувати особисте життя. Вона, яка сама мені все життя заважала, тепер дорікає мені. Вона йде, залишаючи мене одну і без грошей.

Я стояла і дивилася їй услід. Катя справді виросла черствою. Невдячною. Я думала, що, можливо, вона зміниться, ставши матір’ю. Але ні. Вона лише ще більше віддалилася, перетворившись на цю самовдоволену «щасливу» дружину. І все це завдяки тій іншій, її «другій матері», яка переманила до себе мою доньку, навчила її цієї солодкої, нещирої «доброти».