– Ліль, ти ж знаєш, я тебе кохаю… – почав Костя, але Ліля не дала йому договорити.

– І все життя любив би. І на руках носив. І порошинки б з мене здував. – Монотонно закінчила вона за нього, дивлячись у вікно машини. – Пробач, Котику, ми вже говорили про це. – Костя знітився. – Відвезеш мене додому? Або я на таксі можу.

– Відвезу. – відповів Костя. З кафе до Лілиного дому їхали мовчки, кожен думав про своє. Ліля знала, що Костя її любить, що він надійний, що справді любив би, носив і здував порошинки. Але для неї він був просто добрим другом, а любила вона Вадика. А Вадик сьогодні з кафе поїхав із іншого. Ліля розплакалася, а Костя був уже тут, поряд, посадив у машину, купив каву. Гарний він.

Вони всі познайомилися та потоваришували в інституті. Двоє друзів: серйозний і цілеспрямований Костя, і душа будь-якої компанії Вадик. Дві подруги: амбітна і рішуча Ліля, та добродушна тихоня Тоня. Вони робили якийсь спільний проєкт і потоваришували, відтоді незмінно на лекціях сиділи вчотирьох на задній парті, до їдальні ходили разом, вечори проводили також. Хіба що тільки Вадик частенько йшов раніше, то провести, то зустріти чергову дівчину, що сподобалася йому.

– Лілю, він же ніколи не зупиниться на одній, прокинься. Для чого він тобі? – Тоня намагалася напоумити подругу. Вона одразу зрозуміла, що Ліля закохалася у Вадика по самі вуха.

– Ой, Тонько, та знаю я все, а ніхто крім нього не потрібен. Ось побачиш, все одно він буде зі мною. – твердила Ліля. Тоня зітхала, вже про своє. У душі вона розуміла подругу, адже сама відчувала подібні почуття, але тільки до Кості, хоча ні для кого не було секретом, що Костя закоханий у Лілю. Для цього йому не треба було освідчуватися їй у коханні, все було видно з його вчинків, по тому, як він оточував дівчину турботою, але одного разу він все ж таки вимовив ті самі слова та обіцянки. Він приїхав до Лілі з букетом квітів та милим плюшевим зайцем. Сказав про те, як сильно він її кохає, і любитиме все життя, і гори зверне заради неї.

– Котику, вибач, я не можу. – Ліля обняла його і чмокнула в щоку. – Не сумуй, ти гарний хлопець, і в тебе все обов’язково буде чудово. – усміхнулася вона.

– Якщо я такий добрий, чому ж ти обрала Вадика? – їдко посміхнувся ображений Костя.

– Нісенітниці. – Знизала плечима Ліля і пішла, не взявши ні квітів, ні зайця.

Тоня, дізнавшись про це, подумала, що їй ні квітів, ні зайців і не треба, аби Костя був поруч, але промовчала. Вадику Ліля розповіла спеціально, щоб хоч якось звернути увагу на себе.

– Правильно, Лілько. Ти ось якась ефектна панночка, а Костян простак. Тобі інший чоловік потрібен.

– Може, такий, як ти? – із викликом запитала Ліля.

– А чому б і ні. – розсміявся Вадик, він ніби тільки зараз помітив, що Ліля справді приваблива дівчина.

Після цього у них навіть зав’язалися стосунки, але до Ліліного розчарування він виявився не довгим. Ну не міг Вадик тривалий час зосереджувати увагу на одній панянці своє велике серце. Ось і сьогодні, на очах у Лілі, він поїхав з іншою. Костя сподівався, що після цього Ліля одумається, але…

– Ну, що друзі, нарешті це! – Друзі наголошували на отриманні дипломів, і Вадик проголосив перший тост. – А я до столиці вирішив поїхати. Місто можливостей, суєта, рух, саме те для мене.

– Чудово! – похвалив Костя, радіючи, що суперник зникне з горизонту.

– І що мені знадобиться там окрім моєї харизми та оптимізму? – накручував цікавість друзів Вадик. – Звичайно, вірна супутниця, опора та підтримка. Лілько, поїдеш зі мною? – Видав він. Ліля, яка ще не прийшла до тями від новини, що Вадик вирішив поїхати, мало не поперхнулася.

– Хоч завтра! – весело озвалася вона.

***

Ліля не була у місті дитинства тринадцять років. Навіть батьків не відвідувала, все було не до того. Брат зустрів її на вокзалі.

– Закинеш валізи, хочу пройтися пішки. – попросила Ліля, коли вони проїжджали по центру міста.

– Не затримуйся, мама пиріг готує. Скучили. – усміхнувся у відповідь брат.

Ліля теж скучила, навіть часті дзвінки не замінюють тепла живого спілкування, але їй хотілося подихати тим повітрям, від якого в юності паморочилося в голові. На тринадцять років життя закрутило.

Після переїзду до столиці вони з Вадимом почали жити разом. У РАЦС вести опору та підтримку Вадим не поспішав. Але Ліля все одно була рада, що вони разом. З азартом вони взялися підкорювати велике місто, багато працювали, весело відпочивали. Ліля справді намагалася у всьому підтримати Вадима. Розписалися лише перед тим, як купувати квартиру в розтермінування. Хоч тут у неї вистачило розуму наполягти на своєму. Напевно, саме власна квартира і стала для Лілі точкою дорослішання, не цікавими стали галасливі вечірки, захотілося створювати затишок, виховувати дітей.

– Лілько, ну які діти? Встигнемо ми ще з дітьми. – морщився Вадим. Проте Ліля все частіше залишалася вдома, до того ж на роботі її підвищили, вона стала більше втомлюватися. Вадим все частіше затримувався на роботі, пояснюючи це тим, що не може відставати від успішної дружини і намагається вислужитися перед керівництвом. Ліля була задоволена, що все так складається, була впевнена, що навіть такий, як Вадим нарешті став розсудливим. Минуло ще кілька років, і вона знову почала розмову про дітей.

– Хочеш, давай. – Здався Вадим. Але нічого не виходило, Ліля з головою пішла в обстеження та огляди, а Вадим у роботу. Тільки через деякий час Ліля дізналася, якими саме підробітками зайнятий чоловік вечорами. Якось він залишив увімкненим робочий ноутбук, а там листування, обговорення побачення з різними панянками.

– Лілько, перестань. Ти що ревнушєш? Це ж не серйозно. Ми разом, хіба цього мало? – Вадим обійняв дружину, коли Ліля підступила до нього, вимагаючи пояснень.

– Ти при своєму розумі? – Ліля не повірила, що Вадим навіть не намагається виправдатись.

– Усі чоловіки такі. Такі ми від природи. – Вадим навіть вдавав, що визнає провину – Просто не всі дружини такі розумні, як у мене. А ти ж, правда, розумниця і не роздмухуватимеш з мухи слона? – посміхнувся він. І ось тільки тут Ліля зрозуміла, що Вадим ніколи не зміниться. Йому просто було зручно мати під боком розумницю дружину, яка не лише займається домом, а й непогано заробляє. А вона ніяка не розумниця, а дуже навіть, навпаки.

Ліля взяла відпустку та поїхала до рідного міста. Вона розуміла, що не залишиться там, просто хотілося якогось перезавантаження. І ось зараз вона сиділа в парку на лаві, на тій самій, де вони так часто збиралися їхньою четвіркою після навчання. Вона навіть не знала, як зараз Костя і Тоня, спочатку з подругою вона ще підтримувала спілкування, а потім все якось зійшло нанівець. Костя жодного разу не написав, не подзвонив, та й вона не прагнула цього.

– Тату, можна ми трохи погойдаємося? – Просила дівчинка, що проходить повз, зі смішними хвостиками.

– Добре. Тільки акуратніше. Павлику, пригнь за сестрою. – відповів чоловічий голос. Ліля здригнулася і підвела очі.

– Костя? – Костя обернувся і кілька секунд мовчки дивилася на неї. – Не впізнаєш?

– Впізнаю. – Відповів він і сів поруч, склавши руки в замок, не дивлячись на Лілю, не хотів видати хвилювання. – Що ти тут робиш?

– До батьків приїхала. – Ліля посміхнулася, вона й сама не думала, що буде така рада побачити його. – Твої діти?

– Наші з Тонею. – відповів Костя. Ліля на мить замовкла. – Ви все-таки разом? Чудово. – Отямилася вона.

– Як Вадик? Ви разом приїхали? – Запитав у свою чергу Костя.

– Ми розлучаємося. – коротко відповіла Ліля. Костя нічого не сказав і не обернувся. – Я піду, батьки чекають, мама пиріг спекла. – Ліля намагалася говорити швидко, щоб заповнити важку паузу. Вона підвелася і поспішила піти.

– У тебе той самий номер? – Запитав Костя.

– Так. – кивнула Ліля і попрямувала доріжкою до виходу. Серце її чомусь стало битися частіше, а в голові крутилося на повторі: я кохаю тебе і кохатиму завжди, на руках буду носити, порошинки здувати.

Увечері вдома у батьків Ліля була задумлива. Від роздумів її відволік телефон.

– Я внизу чекаю на тебе. – коротко сказав Костя.

Машина була вже іншою, вони були іншими, але вони знову сиділи і розмовляли. Костя розповів, що вони з Тонею довго залишалися просто друзями. Вісім років тому він пошкодив ногу, Тоня примчала його доглядати, та так і залишилася. Через рік народився Павлик, ще за два Даринка.

– Тоня завжди була чуйною та доброю. – усміхнулася Ліля. – І тебе завжди кохала. Ти знав?

– Здогадувався. – відповів Костя.

– А у нас от із дітьми не склалося. – зітхнула Ліля і розповіла про життя з Вадимом та причину розлучення. Потім вони довго мовчали. – Ти щасливий? – Нарешті, після паузи пошепки запитала Ліля.

– Так. У нас чудова родина. – охриплим голосом відповів Костя.

– Дочка на тебе така схожа, щаслива буде. – Ліля постаралася, щоб її голос пролунав весело. – А я ненадовго, я поїду за тиждень. У мене там робота, квартиру будемо ділити, той ще квест. – Ліля знову намагалася говорити дуже швидко, щоб приховати тремтіння в голосі. – Ну, давай, папа, рада була бачити. – Вона вискочила з машини і зникла в під’їзді.

– Тоня хвилюватиметься. І Даринка чекатиме казку на ніч. – подумав Костя і поїхав додому.

– Заснули. – Уклавши дітей, Костя зайшов на кухню. Тоня сиділа за столом, перед холодною чашкою чаю.

– Таню Кондратюк бачила, вона сказала, Ліля приїхала. А діти сказали, що ти в парку розмовляв із якоюсь тіткою. Ти був у неї? – Тоня підвела очі на чоловіка.

– Ми, справді, випадково зустрілися у парку. Так перекинулися кількома фразами. Не надав цьому значення, навіть із голови вилетіло, щоб розповісти тобі. А зараз я допомагав Сергієві з машиною, я ж попереджав. – Костя сів навпроти дружини та взяв до рук її долоні. – Я кохаю тебе, люблю наших дітей, нашу сім’ю та наше життя. Не забивай голову нісенітницями. – Попросив він і тепло посміхнувся Тоні.

Цієї ночі всі троє не спали. Кожен думав про своє. Ліля не стала гостювати у батьків тиждень, поїхала за два дні. Адже її, і справді, чекала робота та поділ майна. У житті Кості та Тоні вона більше ніколи не з’явилася. Костя з дружиною та дітьми у найближчу відпустку поїхав у гори. Тоню весь час нудило, вона думала, це акліматизація, а потім виявилося, що скоро в сім’ї поповнення. Костя дуже зрадів, дізнавшись про це.