Я знаю, чому вона таке каже, бо, як і я тягне свого сімейного воза, а, коли їй стає дуже важко, то й говорить мені подібне, а слухати мене не хоче.

– Не виправдовуйся! Галька теж батька не мала, то всі найкращі речі їй мама купувала, а я лиш те й робила, що на городі та в полі спину гнула!, – говорила донька.

– То ти хочеш Гальчиного життя, – спитала її я.

– Ні, не хочу!, – не довго думаючи відповіла вона.

Звичайно, що ніхто з жінок не хоче такого сімейного життя, коли, коли твій чоловік гуляє і всі про це знають.

А Галька лиш подушці розказує про свої жалі, але за чоловіка тримається, бо він добрі гроші заробляє. А от моя Ніна, як тільки дізналася, що чоловік завів любаску, то одразу сумки зібрала і за двері. А тепер сама.

Звичайно, що тяжко, хіба я не знаю?

Жили ми з Ларисою, матір’ю Галі, по сусідству. Лариса була жінка емоційна і так вже свою Галю любила, що просто пилинки з неї здувала, та й з чоловіком вела себе так само. «Мій Тарасик те, мій Тарасик се…». І скажу, що й господиня вона була хороша – біля хати квітник, на городі порядок, в хаті завжди лад.

От, коли Тарасик зібрав сумки та чкурнув, то Лариса й розгубилася. І настільки втратила розуміння причин та наслідків, що вирішила найкраще жаліти себе та доньку все життя.

Тепер її розмови з будь-ким починалися не вихвалянням досягнень Тарасика, а скарг на нього:

– Такий-сякий, гроші затримав за той місяць! на що мені дитину годувати? І за що мені таке?

От я вам щиро скажу, що я теж не розуміла, чому він неї він пішов. Вже так йому догоджала, вже так його берегла, а все туди ж. Я не жаліюся на свого, бо жили ми як кіт з собакою. Тому не дивно, що він на заробітках і залишився та й забув, що у нього взагалі донька є.

Тож, росли наші доньки з сусідкою, хоч в однакових обставинах, але зовсім по-різному. Мені приходилося на двох роботах працювати, тому Ніна знала, як собі хліба повидлом помастити чи яєчню посмажити. Далі вже й мені допомагала на городі, бо я прийду зі зміни і не встигаю, а городина ж не питає – росте, а бур’ян її переганяє.

А от Галя росла зовсім по-іншому. Хоч і в селі. Але до жодної роботи не бралася, бо мати її опікала та жаліла.

– Дитина батька не має, то я її буду заставляти до роботи?, – говорила вона та на мене косо поглядала.

Але я вам скажу, що Галя вже змалку була така, що могла матері вказати, що вона має робити, а що ні. Як тільки якась робота – дверима грим і вже її в хаті нема, навіть, як Лариса попросить хату підмести чи посуд перемити – не буде і не хоче.

Коли моя Ніна вся в веснянках від сонця, то Галя біленька аж прозора, хлопці на неї заглядаються, бо ж інша серед дівчат. Отак вона й заміж вийшла та в невістки пішла.

А в невістках дверима не гримнеш, а все треба своїми руками робити. А, коли вже отак невістка зі свекрухою ладу не мають, то й в таку хату приходити не хочеться. Отак тепер Галя й живе, мовчить та робить і матері жаліється.

А от моя Ніна вже так сільської роботи наїлася, що за будь-яку ціну хотіла жити в місті. Там собі чоловіка й знайшла. Чули б ви, як вона своєю однокімнатною квартирою тішилася! Я приїхала і думала, що то не знати, який палац, але зайшла з сумками, то й розвернутися не мала де…

А чоловіка свого швидко лишила, як дізналася, що гуляє.

– Моя мама вижила і я виживу, – сказала вона йому на його ж слова, що вона без нього пропаде.

Отак і живемо аби жити, бо як оте сімейне щастя зберегти – хто його знає: мовчиш – не добре, говориш – ще гірше.

Фото Ярослава Романюка.