Чи то я так свій шлюб прив’язала до дерева чи це випадковість, але ця історія дуже дивна.

Я виходила заміж в невістки і дуже боялася своєї свекрухи – як прийме, чи буде мені капості робити, чи буде мною керувати…

Багато чула від вже одружених подруг, що треба обов’язково жити окремо. Але ми з Віталієм такої змоги не мали.

Справа в тому, що батьки Віталія мали великий будинок і ще літню кухню, великий город біля хати і садок, за охоти там можна їх цілий день не бачити, хіба на вечері.

Вони дуже пишалися тим, що їхній син буде в школі колись директором, оскільки й сам Віталій мав такі амбіції, то я була впевнена, що так і буде.

Чоловік не хотів покидати рідного села, яке було дуже гарним і він мав якісь принципи та мрії, тому я вирішила, що немає різниці, куди йти на чужину – чи до нього в хату, чи в місто.

Ще перед одруженням він мене привів знайомити з батьками, ті хвалилися будинком, далі перейшли до городу і саду коло нього.

Батько детально розказував, де у нього айва, де білий налив, а де солодкі яблуні, де сливи, де горіхи, що мають тонку шкаралупу, а де тверду і треба зрізати. І отак ми гуляли, але не було в саду черешні.

Не скажу, що я люблю черешні, але подумала, що те деревце буде таким самим одиноким та чужим, як і я, а разом ми будемо сильні.

Отак і наврочила. Посадила я деревце там, де вказала свекруха і воно дуже довго приймалося, далі листочки закручувалися, далі мало, не всохло…

Я тішилася зеленим листочкам більше, ніж будь-чому в домі, але плоду воно не мало.

– Молоде ще, – розраджував мене Віталій,- Скоро й вродить.

– Але воно навіть не цвіте…

Звичайно, коли дерево не цвіте другий чи третій рік, то нічого, але, коли у нас і на четвертий рік дітей не було, то вже свекруха стала мені в очі фиркати.

– Щось твоє дерево не родить який рік. І нащо таке на світі тримати? Думаю, що на наступний рік я його зрубаю, – каже мені ніби про дерево, але відчуваю я, що не лише про нього.

Звичайно, що я переживаю і вдома розповіла мамі, що видно свекруха мене таки позбудеться, бо дуже мені за те дерево завжди каже.

– Каже, що воно на тому місці зовсім не потрібне і вона там посадить якийсь модний кущ, як на наступний рік не зацвіте, – кажу, а сама сліз стримати не можу.

– Дитино, – каже мені бабуся, – Ти на Святий Вечір підійди до нього з сокирою і скажи, що якщо на весні не зацвіте, то ти його зрубаєш.

Я не дуже вірила в бабину раду, але вирішила так зробити. Підійшла до деревця і сказала, що якщо на весні не зацвіте, то я його зрубаю.

І дерево зацвіло! І як зацвіло! Ви б бачили – тонесенька ніжка стовбура, а далі суцільні квіти! Сусідка подумала, що у мами вже цвіте модний кущик.

Думаю, що то співпало, але далі виявилося, що я при надії!

Віталій мене на руках носив від щастя! А я була така щаслива, така щаслива, що всіх навколо любила, навіть свекруху!

А вона так на мене подивилася хитро і каже:

– Бачу, ти вмієш на Святий Вечір добре ворожити.

Ой. Я лише відмахнулася, бо вже добре знала, що приживуся в цій родині назавжди. Тарасик народився здоровеньким і з таким білим личком, що свекруха дивувалася, ніби не дівчинка, а така врода.

А то все моя черешенька! І він страшенно любив її ягідки, ще зелені і тільки ледь-ледь зажовтіють, а він вже до рота пхає та мені несе пробувати:

– Бери, бо пташка вже її шукає, – лепече.

Я вже сама ґаздиня в цій хаті, бо свекри геть підупали, а моя черешня ще й онуків частуватиме.

Фото Ярослава Романюка