Толик ховався в монітор. Я теж і так ми собі жили, навіть не як сусіди. Інтерес до мене чоловік давно втратив і не раз казав, щоб я уважно подивилася на себе в дзеркало.

І знаєте, що я глянула. Дзеркало було запорошене, бо я не розуміла, чому воно так викривлено показує зображення, бо то не можу бути я! Протерла його добряче, навіть засобом для скла попшикала, але результат виявився ще сумнішим: стало детально видно кожну глибоку зморшку, величезні пори і впалі очі.

Наче я дивлюся на себе в дзеркало і інколи фарбуюся навіть, зовсім трохи, вії підмалюю і гігієнічною помадою зволожу губи. Це просто освітлення не таке, як треба, я ще дуже нічого при певному світлі.

Тішила я себе так не довго, бо в магазині я чітко побачила, як мій чоловік проводжає очима інших жінок і вхопило мене це за живе. Я йому доньку на світ привела, я йому догоджала всі ці роки. А як прийшла закономірна старість, то вже головою на всі боки крутить?

– Все, йди до матері, бо знати я тебе не хочу, – сказала я йому.

Заварила собі чаю, включила найсльозливіші мелодрами і очі мої не просихали. Уявила, як буду жити без нього і ще більше впадала в шал, бо я роки витратила на нього, а він майже не змінився!

Проте, як сказати доньці та рідним, що ми більше не разом я все ще не придумала. Ну, живуть же якось жінки без чоловіків, то й я проживу. Теж мені скарб з головою, що крутиться на триста шістдесят градусів.

Донька вчилася далеко, приїжджала рідко і тільки телефонувала часто, казала, що вчиться і все у неї добре.

Так якось рік і пролетів, моя розлука з чоловіком наче й не відчувалася. Є десь і є, мені яке діло. Дзвонили один одному рідко, бо єдина тема для розмови, то донька – що їй подарувати на день народження, хто буде висилати їй гроші. Бачилися ми з Анатолієм дуже рідко, не знаю чи й з десять разів, коли він заходив за деякими речами.

Батьки наші нічого не питали, а ми й не уточнювали, чого так живемо, хоч і рішучих кроків не робили. Ні я, ні він не наважувалися обірвати ту тоненьку ниточку шлюбу, яка ще була між нами.

Десь в середині червня приїхала донька і ми здзвонилися, щоб зустріти її разом, ну, щоб якось її ввести в курс справ, що ми отак живемо.

Зустрілися на вокзалі і я якось по-новому подивилася на Толика, гарний чоловік, мені б такого. Та й він вже не крутив головою навколо, а дивився на мене.

– Ти зачіску змінила? Тобі личить.

– Дякую, ти теж змінився на краще, наче схуд?

Отак ми собі балакаємо, як донька наша виходить з сумкою і на руках … дитина!

Що вже було про нас думати, коли отаке сталося? Що вже казати про студентські вечірки, коли вже готовий продукт на руках?

Приїхали всі додому.

– Добре, що дитину не залишила, – сказав Толик, – вона ні в чому не винна. А ти вчися. А ми з мамою її доглянемо.

– Так, доню, що вже казати тобі, коли ти думала, що така доросла? Краще помовчу!

Канікули просто пролетіли, а Толик вернувся додому, бо за дитиною треба глядіти і глядіти. То я з Остапчиком чергую, то він, далі батьків наших залучили, бо ж ми ще на роботі працюємо. І такі ми всі дружні стали, більше спілкуємося, більше зустрічаємося, очі в очі дивимося. Це єднає родину, але найголовніше, що онук знову поєднав мене з чоловіком, бо я знову згадала, як в молодості він мені з нашою донечкою допомагав, як ми її купали разом, як вона спала між нами впоперек ліжка…

Та й інтерес до мене він знову проявляє і так гордо йде поруч зі мною з коляскою. Наче то не онук наш, а син.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота