Як добре, що мене затопив сусід зверху

Тепер я вже можу сказати це вголос і не кривити душею:

як добре, що мене затопив сусід зверху.

Ні, не одразу я це усвідомила, це факт.

Тоді, стоячи посеред власної квартири по коліна у воді, а зі стелі капало так, ніби хтось повільно відмірював мій спокій по краплі, я думала зовсім інакше. Але час, знаєте, має дивну властивість — він не лише лікує, а й пояснює.

Я давно жила сама і не хотіла ніякого сімейного життя. Мій чоловік не був чуйним і добрим, останні роки просив у мене вибачення за все, мовляв оцінив, що я його доглядаю. Але толку мені з того?

Єдина розрада, що діти одружені, вже є онучка. От і живу для того аби їм помагати.

В той день я поїхала до доньки з зятем, бо Ірина була у відрядженні, зять мав зранку йти на роботу, а Марічка прихворіла.

Я йду туди зазвичай ненадовго, побула пару годин і додому, а тут прийшлося залишитися ночувати, бо дитина температурила. А зять має виспатися, бо ж на роботу, то ж не жінка, що може кілька годин подрімати і не чує утоми.

Зранку онучці стало краще. я приготувала сніданок, як тут сусідка телефонує.

— Біжи додому, — сказала вона. — Тут таке… Я навіть не знаю, з чого почати.

Я ще не знала, що саме цей дзвінок змінить все моє життя.

Лариса, сусідка, має ключ від моєї квартири, бо мало що може бути і тієї ночі він пригодився. Поки я прийшла з онукою додому, то вона вже намагалася якось прибрати воду з іншими сусідами.

Але вода була всюди. Меблі потемніли, набухли, килими відпали від стін разом зі шпалерами, матрац, ковдри, все моє майно було зіпсоване.

Сусід зверху, як з’ясувалося, вирішив увечері “привести себе до ладу” і заснув. Вода текла всю ніч, а зранку сусіди піді мною прийшли з нічної, а у них потоп. Вони до мене дзвонити та грюкати, Лариса їм відкрила, а там зі стелі ллє.

Вони тоді до сусіда зверху, все перекрили і вже почали збирати воду.

Я така була розгублена, я не знала, що робити. хотілося кинутися прибирати, але куди онучку? Вирішила подзвонити синові, його жінка й так вдома цілими днями, то хай пригляне за небогою.

Алла прийшла ще більш невдоволена, ніж зазвичай.

– Вам треба подавати на компенсацію, – каже.

– На кого?, – махнула я рукою, – у нього нічого нема. Як тепер і у мене.

Алла забрала Марічку, а я залишилася прибирати.

Я про Аллу не високої думки, знаєте, жінка, яка себе ставить на перше місце, то не моє захоплення. вони з сином вже сім років разом і вона й не думає дітей мати.

Все каже, що без своєї квартири не хоче дітей заводити, далі без своєї машини. Я не знаю, доки мій син то все буде терпіти.

Коли я їй щось кажу, то вона так відповідає, що хоч стій, хоч падай. Тому я вже звикла мовчати аби в сина все було гаразд.

Я не кажу, що у них нема де жити, і машину вже мають, тільки тепер Алла вже хочу свою. От і думай, Парасю, коли у мене будуть від сина онуки. А хіба ні?

Так от, поки я то все майно збирала та дивилася, що ще придатне, а що й викинути не шкода, то зрозуміла, що я не маю де жити. У дітей своє життя, там нема місця для мене.

Пожила у сусідки кілька днів, але ж скільки можна. Треба ж щось робити з квартирою.

Пішла до доньки, бо тільки з нею можу порадитися.

– Мамо, ми дамо половину суми. Сама бачиш, що нам важко, а от Коля хай дає більшу частину, у нього дітей нема, вже самі не знають куди гроші дівати.

І я з тим до сина, мовляв, поможи, ти добре заробляєш.

Він приїхав із дружиною за кілька годин. Алла оглядала кімнати, а ми сиділи на кухні, і я говорила про ремонт, про те, що вкладемося разом, як родина. А він раптом запитав:

— А квартира кому дістанеться?

Я навіть не одразу зрозуміла сенс питання.

— Як кому? — відповіла. — Я ж лише маю п’ятдесят шість років, я ще планую в ній пожити.

– Мамо, ти знаєш і я знаю, що ти залишиш її онуці. То навіщо я буду вкладатися? Хай Іра робить ремонт.

– Але Іра не має грошей.

– Тоді хай відмовляється від квартири.

– Що?

– Мамо, ми зробимо з цієї квартири цукерочку, Алла продасть хату в селі і ми всі кошти вкладемо сюди. Але я хочу визначеності.

– Але де я буду жити?

– Мамо, вирішуй, або моя, або Іринина. Я дозволю тобі тут жити стільки треба.

Він замовк.

Я сказала, що нічого переписувати не буду. І він вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.

Я не могла повірити, що чую таке від рідного сина.

В сусідній кімнаті невістка голосно говорила і до мене не одразу дійшов сенс її слів.

– Ти поможеш матері, бо інакше я не знаю, що буде далі між нами. Як ти взагалі собі таке надумав? Я не збираюся нічого продавати, затям собі.

І ще до мене не одразу дійшло, що мій син не золото, як я собі ввесь час уявляла. Я завжди звинувачувала Аллу, коли щось йшло не так, але ніколи не дивилася на сина.

Як я його так виховала? Лише рахувати гроші і все?

Ремонт взяв на себе зять, робітників знайшов, матеріали, але й син поміг грошима. Квартира повільно ставала схожою на квартиру.

Я більше не тримаюся за матеріальне, я не купую на потім речі, не шукаю найдорожчі гардини, не прагну дубового паркету.

Я знаю ціну речам, тепер знаю ціну людям.

Дуже перепрошувала невістку, дуже.

Сказала все їй, як на духу, що завжди вважала її причиною того, що вони гоняться за грошима.

– Дякую, забудьмо все і почнімо з початку. Я поставила умови Миколі, якщо цього року у нас не буде дітей, то я шукаю когось іншого. Думаю, що він теж має переосмислити своє життя.

Син мене перепрошував, звичайно, що я пробачила, але тепер я вже не за нього горою.

Тепер, коли я заходжу до відремонтованої кімнати, іноді зупиняюся посередині й думаю: як добре, що мене тоді затопив сусід зверху.

Бо інакше я б так і жила, не знаючи правди.