Ніч перед весіллям я дуже погано спала, мене мучили сумніви і я поділилася ними з найавторитетнішою людиною в своєму житті – мамою.

– Які дурниці, – відказала мама, – Я Павлика знаю від малого, ти з ним будеш жити, мов за кам’яною стіною.
Мені хотілося вголос сказати їй інше – ти ж уже казала таке.

Ніч була майже безсонною і я вже сама на себе кивала, що зранку все на лиці відобразиться, адже мені сорок три роки, пів години відсутності сну і вже видно.

Але думки вперто лізли і сама мама їх і спричинила, бо саме вона стала причиною мого першого шлюбу.

Я тоді закінчувала інститут, жила з батьками і тільки починала думати чи справді я кохаю одного хлопця, чи це таке тимчасове почуття, як і всі попередні? Хотілося якнайшвидше вийти заміж, бо ж майже весь курс заміжніх дівчат і залишилися тільки невидні. А я ж наче й вихована і приємна в спілкуванні, і зовнішність у мене примітна.

Хлопці є, а кохання нема. і саме в такий момент мама й почала мені казати, що син її подруги, Стас, дуже і дуже хороший хлопець і вона знає ту родину, там всі виховані і при грошах.

– В таку родину попасти – то щастя. Ну, що тобі вартує з ним піти в кіно?

І я погодилася. Стас був приємним хлопцем, ми добре провели час, він запросив мене на ще одне побачення. Серце мені не тьохнуло, але ось уже готовий жених, сім’я достойна, то що ще хотіти?

Скажу так, що наші матері були на сьомому небі від щастя і не приховували цього, тільки й чулося від них «Свашенько те, свашенько се». Так само вони раділи, коли я чекала дитину, ми жили окремо, бо батьки нам скинулися на квартиру.

Все було чудово, ми не сварилися, хоча малюк вередував і не давав спокою.

І з часом Стас почав віддалятися, його не цікавило, як я проводила час з дитиною, він приходив поїсти і переночувати. Все.

І не дивно, що через кілька років він пішов з квартири, випрасуваний і нагодований, але в неї не вернувся. Він залишив нам з сином квартиру, його батьки пробували на нього вплинути, але він був невблаганний.

– Я люблю ту жінку і хочу бути з нею. Досить керувати моїм життям, я старався, але бачите саму, що не можу стрибнути вище голови.

Мені хотілося самій вискочити теж заміж, але не вдавалося, й далі мене чоловіки наче не помічали. Прийшлося самій на себе заробляти і я була вдячна, що всі витрати на дитину закривали свекри.

Я то відбивала всі спроби мами мене комусь засватати, то ходила на побачення, які вона мені влаштовувала і знову залишалася сама. З часом бажання мати чоловіка зникло, я жила інтересами сина та роботою. Все чекала на щасливий випадок.

І він стався. В тридцять п’ять років, коли моєму синові було дев’ять років, я зустріла Павла. Він влаштувався до нас на роботу і я мала його ввести в курс справ.

Не скажу, що він мені аж так сподобався, але його наполегливість мені лестила. Я сказала мамі, що маю кавалера і та аж руками сплеснула:

– Нарешті, я дуже рада. Павло чудовий чоловік, його колишня жінка не оцінила, але ж ти вже постарайся.

– Мамо, ти все знала?

– Так, знала, а як ти думаєш? Я його інструктувала, що тобі казати, та що дарувати, на які фільми водити, в який ресторан.

Тоді я лиш розсміялася від такої маминою продуманості, казала, щоб вона йшла в спецслужби з таким талантом. Але з часом думка про те, що чоловік наперед знав про мене все, а я про нього нічого – вона мене почала точити.

А подальші події тільки додавали мені аргументів.

Павло переїхав жити в мою квартиру з сином, він не звертав на нього уваги, поводився, як його справжній батько – приходив їсти і ночувати, робив вигляд, що дитини нема взагалі в квартирі.

А ще він не спішив мені пропонувати руку і серце.

– Ми маємо притертися характерами, а там буде видно, – казав він.

Ми ходили в гості до спільних знайомих і всі цікавило, коли ж ми одружимося, але я представляла павла не як чоловіка, а як співмешканця.

– Ти так мене відсторонено представляєш, – казав він.

– А як інакше? Не розумію, – кліпала я очима.

Мені справді було важливо аби він запропонував мені не просто жити разом, а одружитися. Мене хвилювало саме те чи я заміжня чи ні. Бо як ти заміжня – значить чоловік цінує те, що ти поруч з ним, а якщо ні – то не вважає за потрібне пропонувати більше.

Звичайно, що на мені був побут і кухня та син, а Павло інколи давав мені гроші на продукти і комуналку, але я завжди мала у нього їх просити.

– Дай мені, будь ласка, на продукти, – мала казати я щоразу, коли в мене закінчувалися гроші.

– Допоможи заплатити за комуналку, – казала я, коли в мене закінчувалися гроші.

– Та звичайно дам, – при цих словах з його лицем робилося щось неймовірне, наче осявало сонце від своєї значущості.

Але така поблажливість мене дивувала. Я не думала, що чоловіка треба просити про такі речі, адже ти ж і їси і миєшся і в теплі живеш, то чому не думаєш віддячити? Я за свої кошти закривала всі поломки в квартирі, чи то вікно тріснуло, чи то ручка зламалася в дверях, чи шафа хитається.

Але так я прожила з ним до сорока двох років, сім років. За цей час питання весілля стало для мене принциповим, наче я вклала в Пасла стільки всього свого, стільки своїх коштів, що він мав вернути мені бодай такий відсоток у вигляді заміжжя.

І в якийсь день він буденно мене спитав чи би мене влаштувало на таку дату весілля. А я б мала від радості підскочити, проте тільки кивнула. Ми подали заяву і пішли в ювелірний по обручки.

– Що в тебе за смак?, – казав він на мій вибір кілець, – Ти хочеш мене розорити на цих завищених цінах? Золото не може стільки коштувати.

Він обрав дві тонкі обручки, бо ми й так «їх носити не будемо».

Настав день весілля, замовлені ресторан і музики, тамада, запрошені гості, я купила біле плаття. Але чи треба мені всього цього?

Я подзвонила до матері і вона мене запевнила, що це правильний вибір, тим більше таки дочекалася, то ж взагалі й думати не треба.

Зранку так і сталося – під очима кола, навіть, макіяж не може це приховати, ще якби усмішка на лиці була, то може б і по-іншому все виглядало, але ж нема.

Павло чекав мене вже в залі, одразу почав з претензій, що я спізнилася і не дав мені й слова сказати, бо повів мене в зал. Розпорядниця розповіла гарний вірш, звернулася до мене чи хочу я на все життя пов’язати себе з цим чоловіком.

– Ні, – сказала я і нарешті на моєму обличчі засяяла усмішка.

Стало так легко, я наче плила над усіма невдоволеними лицями, сіла в таксі і поїхала додому. В подорож ми не їхали, бо Павло сказав, що нема потреби, тому я забронювала номер на гірськолижному курорті і відключила телефон.

Через тиждень вернулася і не було речей Павла, навіть, деяких меблів, які я купувала разом з ним, як ото стіл та диван.

Син мене обійняв і він теж був дуже радий, що цей чужий дядько більше з нами не живе. Мама зі мною теж не спілкується, але я вважаю, що це плюс, принаймні, поки що. А ви як думаєте?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота