В той день я вирішила відсидітися в тітки Наді. Чоловік знав, що я не маю куди піти, тому не телефонував вже який день, вважав, що мені знову щось в голову заскочило і хай саме вивітриться.

Я так часто робила останнім часом – йшла з дому подумати, набратися сил аби знову грати роль відданої дружини і матері.

Але суть була в тому, що я не справлялася і не могла справитися, адже ми жили в Андрієвої мами в квартирі всі ці двадцять років. В великій п’ятикімнатній сталінці в центрі міста, його батько був начальником відділу освіти, мати директором музею, суцільна інтелігенція, а моя освіта вчителя пригодилася аби навчитися терпінню та умілому обслуговуванню цього сімейства.

Спочатку чоловік обіцяв, що ми переїдемо, але з роками вже й перестав це казати, йому було зручно. Всім було зручно, окрім мене, всі інтелігентно висловлювали обурення, чому саме я невдоволена життям?

Все ж у мене є – кухня простора, на кухні телевізор, грошей вдосталь для смачної їжі, машинка сама пере, пилосос прибирає, а мультиварка сама варить.

Що мені ще треба?

Я не могла пояснити, що мені треба. Бракувало словникового запасу, на думці був геть не словниковий, але таке казати цим культурним сивочолим людям?

Тому я йшла до тітки Наді на день чи два, вона була моєю хресною, все життя пропрацювала на базарі, тому мене розуміла.

Того вечора вона поїхала до подруги в інше місто, а я мала ключі. Я відключила телефон, встигнувши прочитати від свекрухи: «Перед тим, як кудись їхати, треба залишити родині щось поїсти. Це ж елементарно…».

Далі не читала, уплітала яєчню на смальці з цибулею, вимащуючи хлібом тарілку і облизуючи пальці. Смакота. І, головне, швидко.

Аж раптом дзвінок у двері.

Я не хотіла бачити на порозі Андрія, тому обережно заглянула у вічко. Біля дверей стояв так само розгублений чоловік:

– Надіє Василівно, мені потрібна ваша допомога. Швидше!

І в голосі його чулося щось дуже нагальне. Я відкрила.

– Я Наталя, чим можу вам допомогти?

«А, ну тоді я, це… Піду, раз таке діло…» – пробурмотів він, намагаючись втекти.

«А що ви хотіли? Може, я допоможу?» – зупинила я його, бо бачила, що проблема була не в сусідці.

І тут він простягнув мені згорток, відкинув край ганчірки, і я побачила його – крихітне, брудне, мокре, ледь живе кошеня.

«Хотів з Надією Василівною порадитися, куди його… Може, вона б взяла, я ж не знаю, як з ними поводитися, і взагалі, це, не люблю котів…»

«А навіщо ж взяли, якщо не любите?» – не стрималася я.

«Це довга історія, та й вам нецікаво, напевно… Ну, я піду, не буду вам заважати». І, не чекаючи відповіді, він шмигнув у свої двері.

Яке “піду”? Яке “нецікаво”? Та й котика треба було рятувати, тому я постукала в його квартиру, але двері самі відкрилися.

– Слухайте, я не експерт, але його треба викупати і нагодувати. Але я за вас це робити не буду, – вперше в житті в мене вирвалася ця фраза.

– Кажіть, що робити.

«Добре, давай тазик якийсь, рушник. Мило просте є? Тапочки мені дай, будь ласка, і взагалі, не люблю формальностей, давай на «ти»!»

– Добре, до речі, я Віктор.

Він радісно кивнув, і ми кинулися рятувати маленьке створіння. Він пішов в магазин за кормом і скоро кошеня солодко спало, чисте і нагодоване.

– Я б пригостив тебе та поки сам не знаю, що приготувати.

– Я допоможу за “довгу історію”, – запропонувала я.

– А, точно. Тоді слухай.

Виявилося, що Віктор, то наче я, але чоловік.

В п’ятницю, тобто в день історії, наприкінці робочого дня шеф попросив його відвезти папери в інший офіс на тому кінці міста, щоб не платити кур’єру за доставку. А на зворотному шляху заглянути на новобудову, яку той розпочав, чи там ніхто не бродить.

– Ти ж на машині, Вікторе, зроби мені таку послугу. Я тобі віддячу.

Віктор знав, що не віддячить, не підвищить зарплату чи посаду, бо він так вже десять років працює і нічого. Щось міняти йому було страшно, бо вже звик до колективу та й робота йому подобалася. Тому поїхав.

Коли заглянув на будову, то почув писк під парканом і в копиці листя побачив кошеня. Здавалося, що воно всі сили витратило на цей останній писк про поміч.

– Я не люблю котів, – розповідав Віктора, – але як я його залишу? От і прийшлося взяти. Подумав. Що віддам тітці Наді, вона й так самотня, а так буде мати втіху.

– Ощасливити когось не спитавши чи він того хоче?, – підняла я брову.

– Так, дивно виглядає. А вам, тобто, тобі кота не треба?

Я задумалася і сказала:

– Дуже треба, я його заберу.

Ох і наробили галасу мої любі рідні, що й бруд від маленького кошенятка, і шерсть, і прибирати треба. Але через кілька місяців Луна показала, хто в домі господар. Всі прибігали погладити її княжу голівоньку, почухати за вухом, підкупити смачненьким аби біля нього лежала.

Я вийшла на роботу, менше готую, прибираю і якось мені навіть легше стало жити. Коли свекри мене питають за їжу, то я кажу, що мультиварка варить, а магазини пів доби відкриті. Вони пробували кілька разів інтелігентно вказати мені на мої обов’язки, але Луна тоді принюхувалася до їхнього взуття і вони замовкали.

Я не знаю, що зі мною трапилося, це не були разючі зміни. Просто я раз в житті вирішила захистити щось маленьке і мені вдалося. Тому вдалося й захистити більше, чи як ви гадаєте?