Я залишилася сиротою дуже рано і брат став мною опікуватися, бо був старшим за мене на десять років.

Здавалося, що в моєму житті все добре – люблячі батьки, брат, який теж мене оберігав. Тато дуже хотів дівчинку, тому страшенно тішився, що нарешті у них буде донечка.

Мама теж мала лагідну вдачу і завжди мене жаліла та ніколи не сварила.

Коли вона тяжко захворіла, то спочатку ми не розуміли, що з нею. Брат якраз планував одружитися, але весілля прийшлося зробити дуже скромним, бо всі його гроші і всі збереження батьків були витрачені на лікування.

Мамі ставало то краще, то гірше, але все це потребувало великих грошей. Брат поїхав на заробітки, а от тато…
Тато залишився глядіти маму. Але він геть не допомагав.

Навпаки, приходилося ще й тата глядіти і мені приходилося бігати попри генделик і просити тата йти додому.

Досі пам’ятаю той запах ліків і випитого татом…

Мама страшенно це засмучувало і вона розуміла, що я залишуся з татом, який геть не розуміє, що творить.

Вона з ним говорила, коли він був тверезим, але той лише плакав і просив пробачення. А далі все повторювалося.

В дванадцять років, після мого дня народження, я втратила маму.

Брат був страшенно злим на тата і вони дуже сильно посварилися.

Тоді братова дружина стала на бік брата і обзивала тата, що не був чоловіком та гідним батьком, бо не він лікував маму, а брат.

Це ніяк татові не додало аргументів і він і далі не розумів, що творить.

Якось брат прийшов до нас додому і побачив, як ми живемо. Він довго плакав і обіймав мене, а тоді взяв до себе жити.

До цих пір чую в вухах крик Ірини:

– Та скільки можна! Ми молода родина, а ти мені свою сестру пхаєш. Я ледве з малим справляюся, а ти мені ще її на шию пхаєш! Її треба годувати і одягати. Ти дивився, яка дівка вимахала!

Я відтоді пам’ятаю, що мене вічно тиснуло взуття і я не хотіла говорити, що воно мені мале, бо Ірина вкотре верещала, що треба нове купувати і коли у мене нога перестане рости.

Я старалася не попадати їй на очі, але це важко зробити в двокімнатній квартирі.

Допізна сиділа в школі, а потім на вулиці. У мене з’явилася подруга, яка мене жаліла і дозволяла інколи ночувати в себе. Це були одні з кращих моїх спогадів.

Але й такі події Ірина намагалася очорнити:

– Ти дивився, що вона відтепер вдома не ночує. А їй лише тринадцять! Що буде далі?

Далі вона вже гризла брата, що треба мене десь дівати вчитися…

Коли мені виповнилося шістнадцять, то брат чомусь втовкмачив собі в голову, що має мене видати заміж і почав активно шукати серед своїх знайомих гідного кандидата.

Я так не хотіла його засмутити, що мені було все одно, лиш би він не дивився на мене тим поглядом, мовляв «ти знову за своє, я ж так стараюся»…

В вісімнадцять я одружилася з його знайомим, але й на цьому не скінчилися мої старання, бо мій чоловік Славко знайшов моду жалітися на мене братові!

Вони з Іриною мов скопіювали один одного, стали близнюками і просто з обох боків капають на мене братові!

– Лідо, ти можеш хоч раз в житті бути нормальною? Ти можеш слухатися мене хоч раз в житті? Невже я мало для тебе зробив, що ти мене так підводиш?

В такі моменти я просто опускаються руки і я розумію, що виходу у мене нема. Я дуже дорожу братом і не хочу завдавати йому прикрощів.

І варто мені якось посваритися з Славком, як він одразу біжить до Ірини, а та бачить, що ми просто не сумісні, але все одно продовжує впливати на мою думку через брата.

Я просто бачу наскільки їй подобається, що мені зле з чоловіком! Вона цього не приховує і просто сміється мені в обличчя.

Я не знаю, як вийти з цього зачарованого кола…

Фото Ярослава Романюка.