Вадим сидів на кухні, розглядаючи тріщину на кахлі біля раковини. Він чекав на обід. Світлана стояла до нього спиною і так само кристально розглядала решітку витяжки. Вони давно не дивилися в очі один одному. Чотирнадцять років — це багато. Це достатньо, щоб вивчити всі причини для мовчання.

Світлана налила суп і поставила на стіл, не дивлячись на нього.

— Хліб чорний є? — запитав Вадим.

— Так. Зараз.

І далі погляд в тарілку, погляд повз. Вона почала нарізати хліб. Руки злегка тремтіли. Вадим помітив це, але відвернувся до вікна. Колись ці руки здавалися йому найніжнішими у світі, а тепер він бачив лише втому. П’ять років тому, коли лікар у приватній клініці довго гортав папери, а потім сказав про ті мізерні сім відсотків, вони ще трималися за руки. Тоді Вадим сказав: «Ми прорвемося». Тепер ці слова здавалися йому чужими, ніби їх вимовив хтось інший у паралельному житті.

— Ти знову купила той тест? — тихо запитав він, помітивши краєчок аптечного пакунка в її сумці.

Світлана завмерла.

— Купила. І що?

— Скільки можна, Світлано? Це вже як ритуал. Безглуздий ритуал.

— Тобі заважає?

— Мені заважає те, що ми живемо в очікуванні того, чого не буде. Ми просто витрачаємо час.

— Я хочу вірити.

— Віра тут ні до чого. Вибач, апетит пропав.

Він встав з-за столу, хоч був голодним. Взяв куртку і вийшов надвір. Купить шаурму чи ще щось, лиш би вийти з цієї задушливої кухні.

Світлана нічого не відповіла. Просто пішла в іншу кімнату. Він знав, що вона знову буде плакати, накрившись ковдрою, щоб він не чув. А він не піде заспокоювати, бо сам втомився бути сильним.

Він повернувся пізно, Світлана вже спала, на столі так і стояла тарілка з супом, який вона не прибрала. Він вилив його і помив тарілку.

Наступного дня Вадим затримався на роботі. Повертаючись, він вирішив пройти через парк. Біля старого фонтану, який давно не працював, на лавці сиділа літня пара. Чоловік, дуже худий, у старому, але чистому піджаку, тримав жінку за руку. Вона щось тихо розповідала, а він нахилявся до неї, ловлячи кожне слово.

Вадим чомусь зупинився поруч.

— Гарний вечір, — сказав старий, помітивши його погляд.

— Звичайний, — відрізав Вадим.

— Для кого як, — посміхнулася жінка. — Ми ось сьогодні святкуємо. П’ятдесят років разом.

— Вітаю, — Вадим кивнув. — Велика родина, мабуть? Онуки?

Старий похитав головою.

— Ні. Тільки ми вдвох. Так склалося.

Вадим здивовано підняв брову.

— І як ви… стільки часу? Без дітей? Не нудно? Не хотілося все кинути?

Старий уважно подивився на Вадима. Його очі були напрочуд ясними.

— Знаєте, юначе, діти — це гості в домі. Вони приходять і йдуть. А вона, — він стиснув руку дружини, — вона і є мій дім. Ми спочатку теж гризлися. Думали, що неповноцінні. А потім зрозуміли: якщо ми розійдемося, то залишимося поодинці зі своїм горем. А разом — ми сила проти цього горя. Ви не шукайте сенсу в комусь третьому. Шукайте його в тому, хто зараз чекає вас на вечерю.

Вадим нічого не відповів. Він мовчки кивнув і пішов додому. Весь шлях він думав про те, що бачив у очах того чоловіка.

Там не було відчаю. Там був спокій. Коли він відчинив двері квартири, Світлана сиділа на дивані, підібгавши ноги.

— Нам треба поїхати, — сказав він з порогу.

— Куди? — вона підняла голову. Очі були червоні.

— В село. До батьківської хати. Завтра пиши заяву на відпустку.

— Вадиме, там же все занехаяне. Ми там три роки не були.

— От і добре. Будемо працювати. Там озеро, ліс. Нам треба змінити декорації, Світлано. Бо ми тут збожеволіємо.

Дорога до села зайняла годину. Машина підстрибувала на вибоїнах, а Вадим мовчки крутив кермо. Світлана дивилася у вікно на поля, що миготіли повз. Коли вони нарешті звернули до своєї вулиці, сонце вже почало сідати.

Хата зустріла їх тишею, але такою наповненою, умиротвореною. Стара липа біля воріт розрослася так, що гілки впиралися в паркан.

— Ключі в тебе? — запитала Світлана.

— У кишені.

Він відімкнув важкий замок. Всередині було прохолодно. Меблі стояли накриті простирадлами, наче привиди минулого життя.

— Я розкладу речі, — сказала Світлана.

— А я за водою піду. Треба хоч вмитися.

Вадим вийшов на подвір’я. Він пройшов через город, який повністю заріс ромашками та волошками. Синій та білий кольори зливалися в суцільне море. Він дійшов до краю, звідки відкривався вид на озеро. Вода була нерухомою, як скло. Повернувшись до хати, він побачив Світлану на порозі.

— Ходімо купатись? — запропонував він.

— Хто ввечері купається. Сміятися з нас будуть..

— Світлано, тут на три кілометри жодної живої душі.

Вони спустилися до води. Світлана обережно заходила в озеро, пробуючи воду пальцями ніг.

— Тепла, — прошепотіла вона.

Вадим пірнув першим. Коли він винирнув, Світлана вже теж була у воді. Вперше за довгий час вона сміялася — не гучно, але щиро. Вони плавали довго, поки пальці не почали німіти від води. Потім сиділи на березі, загорнувшись в один великий рушник, який Вадим захопив із собою.

— Чому ми раніше не приїжджали? — запитала вона, поклавши голову йому на плече.

— Не знаю. Думали, що робота важливіша. Чи просто втікали від цієї тиші.

Коли вони поверталися до будинку через город, Вадим раптом зупинився.

— Дивись, — він показав на дах.

На самому краї димаря, де стара основа ще тримала гніздо, стояли двоє великих птахів. Лелеки. Вони повільно перебирали пір’я, не звертаючи уваги на людей внизу.

— Ого, — Світлана завмерла. — Вони ж тут оселилися.

— Мабуть, вирішили, що хата нарешті ожила, — сказав Вадим.

Наступні дні перетворилися на низку простих справ. Вадим фарбував паркан, латав дах на сараї, косив траву біля хати.

Світлана мила вікна, витрушувала старі килими, готувала просту їжу на електроплитці. Вони майже не говорили про майбутнє. Тільки про те, що треба купити в магазині сусіднього села або яку гілку на липі варто підрізати.

Одного ранку Вадим пішов на риболовлю. Він повернувся через дві години з кількома карасями. Світлана сиділа на лавці під липою.

— Ти чого? — запитав він, помітивши, що вона бліда.

— Голова крутиться. Мабуть, перегрілася на сонці.

— Йди в хату, полеж. Я сам рибу почищу.

Він зайшов на кухню, кинув рибу в раковину. Через кілька хвилин Світлана вийшла з кімнати. В її руках був той самий тест. Вона дивилася на нього так, ніби він міг вибухнути.

— Вадиме.

Він витер руки об рушник і підійшов ближче.

— Що?

Вона мовчки простягнула йому пластикову смужку. Дві чіткі лінії. Вадим сів на табурет. Він дивився на тест, потім на Світлану, потім на вікно, за яким було чути клекіт лелек.

— Сім відсотків? — запитав він пошепки.

— Мабуть, — вона присіла поруч.

Вони не кинулися обійматися, як у кіно. Вони просто сиділи на старій кухні, де пахло річковою рибою.

— Що тепер? — запитала вона.

— Тепер треба дофарбувати паркан. І подумати про нормальне опалення тут.

— Ти хочеш залишитися?

— Тут повітря краще. І природа.

— Робота?

— Перейду на віддаленку. Насправді, мені вже давно байдуже на той офіс.

Вадим підвівся, підійшов до дружини і коротко обійняв її за плечі.

— Треба рибу почистити, — сказав він. — Бо зіпсується.

— Я допоможу.

Вони стояли біля раковини і разом чистили карасів. На даху лелека розправив крила і злетів у бік озера, залишаючи гніздо під наглядом партнера.