Варто було Остапу Марковичу переступити поріг під’їзду, як навколишній світ ніби затамовував подих. Сусіди жартували, що в нього замість серця — шматок антрациту, такий же твердий і непроглядний. Був він чоловіком суворим, з обличчям, посіченим зморшками, як стара рілля, і очима кольору березневої криги на Дніпрі. Тонкі губи, що ніколи не знали усмішки, здавалися двома сухими ниточками, які міцно тримали в собі всі слова, крім колючих зауважень.

Пенсійний вік не додав йому лагідності. Навпаки, він ніби виставив навколо себе паркан із гострих цвяхів.

— Пані Ганно! — гримів він на весь двір, щойно бачив сусідку з третього поверху. — Ваші онуки вчора так гасали, що в мене люстра ледь не на голову впала. Це не квартира, а іподром! Виховуйте їх, поки ремінь не забули, як виглядає!

Або ж діставалося молодому Миколі, який ставив свій старенький мотоцикл під вікнами. — Колю, ти знову це залізяччя розігріваєш? Смердить так, що мої фіалки на підвіконні вже третій день відійти неможуть. Дихати нічим, наче ми на нафтобазі живемо!

Навіть дітвора, що зазвичай не боїться нікого, обходила Марковича десятою дорогою. Його куток під вікнами був зоною відчуження: жодна ягода аґрусу чи гілочка бузку не була зірвана без ризику отримати порцію добірних афоризмів або, що гірше, холодний душ із відра прямо з балкона. Тварини теж мали свій «код уважності»: варто було коту чи псу наблизитися до його вікон, як зверху летів грізний окрик, а іноді й шматок черствого хліба — не для того, щоб нагодувати, а щоб відлякати.

Світ вважав Остапа Марковича запеклим відлюдником, а він і не прагнув доводити протилежне.

Того вогкого осіннього ранку місто затягнуло сірою мрякою. Небо було важким, наче мокра ковдра. Маркович збирався на ринок — субота була днем «стратегічних запасів»: трохи картоплі, головка часнику та солений оселедець, який так смачно було їсти з гарячою бульбою.

Вийшов на ґанок, вдихнув сире повітря і невдоволено хмикнув. Раптом щось мокре й холодне торкнулося його ноги. Чоловік здригнувся і відступив, мало не впавши.

Біля його черевика стояла кішка. Стара, виснажена, з брудною шерстю, що скрутилася вузликами. Вона була такою худою, що крізь боки просвічували ребра, а її тремтіння було помітним навіть у напівтемряві ранку. Вона дивилася на нього не з острахом, а з якоюсь приреченою надією.

— Ну, і чого тобі? — прохрипів старий, насупивши густі сиві брови. — Відійди, приблудо, не заважай пройти.

Кішка не втекла. Навпаки, вона вигнула спину і ледь чутно, хрипко замуркотіла, знову притулившись до його штанки.

— Я сказав — пішла геть! — він обережно відсторонив її носиком черевика і, не озираючись, попрямував до воріт.

На ринку було людно, попри дощ. Остап Маркович завжди купував рибу в однієї і тієї ж жінки — Марії. Вона була говірка, пишнотіла і завжди знала, який оселедець найсвіжіший.

— Доброго ранку, Марковичу! — вигукнула вона, витираючи руки об фартух. — Вам як завжди? Жирненького, з ікрою?

— Давай уже, що є, — буркнув він, витягаючи затертий шкіряний гаманець.

Поки Марія пакувала рибу, старий завагався. Його рука на мить зависла над монетами.

— І ще… дай мені грамів сто дрібної свіжої риби. Тієї, що для котів беруть. Марія здивовано підняла брову.

— Невже ви, Марковичу, звіра якогось завели? Невже серце відтануло?

— Менше базікай, жінко, — відрізав він. — Треба, от і беру. Може, я на неї рибалити зібрався.

Шлях додому видався довшим. Дощ посилився, перетворюючи тротуари на ріки. Коли Маркович підійшов до свого під’їзду, він мимоволі кинув погляд на те саме місце, де зустрів «приблуду». Її там не було.

«Ну й добре, — подумав він. — Знайшла десь дірку в підвалі».

Але варто було йому відімкнути важкі двері, як із тіні кущів вигулькнула знайома постать. Кішка була наскрізь мокра, її очі здавалися величезними на маленькій мордочці. Вона знову жалібно нявкнула.

— Та що ж ти за напасть така? — старий зупинився. — Я ж сказав, не тертися об мене. Потім штани не відчистиш.

Він зайшов у під’їзд, маючи намір зачинити двері прямо перед її носом. Але рука здригнулася. Замість того, щоб грюкнути металом, він залишив щілину. Через хвилину він уже стояв на першому поверсі, виймаючи з пакета пластикове блюдце, яке випадково завалялося в сумці. Висипав туди свіжу дрібну рибку.

— На, їж. Тільки тихо, щоб сусіди не бачили, бо скажуть, що старий зовсім з глузду з’їхав.

Кішка накинулася на їжу з такою жадобою, що Марковичу стало не по собі. Він спостерігав за нею, спершись на стіну. Кожен її рух супроводжувався напруженим кряхтінням.

— Марковичу? Це ви? — почувся голос зверху. Це була Ганна з третього поверху. — Ви що, кота годуєте?

— Нічого я не годую! — гаркнув він, миттєво випрямившись. — Просто сміття розсипав, от і прибираю. Ідіть куди йшли, не заважайте!

Ганна лише похитала головою і пішла далі. А старий, зачекавши, поки вона зникне, знову подивився на кішку.

— От бачиш? Через тебе маю брехати на старість літ. Доїдай і йди на горище, там тепліше.

Він піднявся до своєї квартири, зварив картоплю, пообідав. Але в душі було якесь дивне сум’яття. Він ввімкнув телевізор, потім намагався читати газету, але погляд постійно зупинявся на дверях. А потім… почувся шкрябіт. Тихий, наполегливий звук по дереву.

Маркович підійшов до дверей, грізно насупившись.

— Якщо це Микола зі своїми жартами… — він різко смикнув ручку.

На порозі сиділа вона. Вже трохи підсохла, але все ще скуйовджена. Не питаючи дозволу, кішка прослизнула між його ніг у коридор.

— Агов! Ану назад! Куди по чистому? — закричав він, але вона вже вмостилася на старому килимку біля шафи й почала вилизувати лапу.

— Ну й нахабна ж ти… — Маркович безсило опустив руки. — Гаразд. Тільки до ранку. Дощ закінчиться — і на вихід. Зрозуміла?

Кішка коротко муркнула у відповідь.

Вечір пройшов дивно. Маркович ловив себе на тому, що розмовляє з нею. Розповідав про те, як колись працював на заводі, як дружина поїхала до доньки за кордон і вже п’ять років не повертається, лише листи шле рідко… Кішка слухала, мруживши жовті очі, ніби розуміла кожне слово.

Вночі старому стало зле. Серце, яке він так довго намагався тримати в холоді, почало давати про себе знати. Тиск стискав груди, наче залізний обруч. Він крутився в ліжку, ковтав повітря, але воно здавалося густим і гарячим.

І тут він відчув на грудях вагу. Кішка стрибнула на ліжко. Вона лягла саме там, де боліло найбільше, і почала муркотіти — не просто звуком, а всім тілом, створюючи цілющу вібрацію.

Маркович заплющив очі й поринув у дивний сон.

Йому снилося, що він стоїть посеред безмежного засніженого поля. Вітер виє, сніг забиває рот, а він зовсім один. Холод проникає до самих кісток, і він знає: якщо зараз сяде — більше не встане. Попереду замигтів вогник. Це був старий вуличний ліхтар, а під ним — лавка.

Він дістався до лавки, впав на неї і відчув, як очі закриваються. Нереальний спокій огортав його.

— Не спи, Марковичу. Ще зарано, — почув він тихий голос.

Він розплющив очі й побачив кішку. Вона була золотою в променях ліхтаря.

— Я втомився, — прошепотів він. — Тут так холодно.

— Це не холод навколо, це крига у твоїй душі, — відповіла вона. — Вона заважає тобі дихати. Дай мені її розбити.

Кішка почала м’яко перебирати лапками по його грудях, випускаючи маленькі гострі кігтики. Кожен «укол» відгукувався різким штриком, але слідом за ним ішло неймовірне тепло. Хрускіт криги був чутний на все поле. Шматок за шматком, лід відпадав, відкриваючи живе, зболене, але тепле серце.

— Ось так… — муркнула вона. — Тепер ти відчуваєш?

— Тепло… — прошепотів старий. — Мені вперше за багато років тепло.

— Тоді повертайся. Твій час ще не вийшов. Світ чекає на твою усмішку, Остапе.

Маркович прокинувся від того, що в кімнату крізь штори пробивався сонячний промінь. Дощ припинився. Пташки за вікном зчинили неймовірний галас.

Він обережно поворухнувся. Груди більше не стискало. Навпаки, дихалося легко, як у юності після весняної грози. На ковдрі, згорнувшись клубочком, спала кішка. Вона була вже не «приблудою», а просто… його другом.

Старий повільно піднявся, підійшов до дзеркала. Він вперше за довгі роки не нахмурився. Його губи, ці сірі ниточки, раптом здригнулися і розійшлися в боки. Усмішка була невмілою, трохи кривою, але справжньою.

Він вийшов на балкон, відчинив вікно. Під вікнами пройшов Микола, знову штовхаючи свій мотоцикл.

— Колю! — гукнув Маркович. Хлопець здригнувся, чекаючи на чергову порцію гніву. — Колю, підійди-но сюди на хвилину. У мене там у коморі масло залишилося гарне, мені вже не треба, а твоїй техніці згодиться. Зайди, забереш.

Микола стояв з роззявленим ротом, не вірячи своїм вухам. А Остап Маркович лише підморгнув йому.

Потім він повернувся в кімнату, взяв кішку на руки. Вона сонно нявкнула.

— Ну що, Ладо? Будемо жити? — запитав він, погладжуючи її за вушком.

Того дня сусіди довго обговорювали неймовірну новину: старий Маркович не тільки не посварився з Ганною, а ще й виніс її онукам цукерки. А ще бачили, як він купував у магазині великий пакет найкращого корму та нову мисочку з намальованим котиком.

Крига скресла. І хоча попереду була справжня зима, у маленькій квартирі на другому поверсі назавжди оселилося літо.