Те, що біля нашого села будують нове котеджне містечко ми сприйняли по-різному, хтось радів, що в селі буде робота, хтось сердився, що напливе купа чужинців і стане страшно дітей на вулицю та на став випускати.

Я працювала в магазині, тому багато чула. А ще й познайомилася з будівельниками, які приходили та купували у нас продукти.

Щодо мене, то у нас неймовірної краси природа і з одного боку добре жити самому в такому райському куточку, але й жити на щось треба.

Зарплатня у мене в магазині невелика, якби не тримала господарку, то й не було б, що й їсти.

Коли приїхали ці будівельники, то одразу наш власник заметушився та почав і більше привозити продуктів і урізноманітнив асортимент.

– А ви кажете, що погано вам заживеться, – кажу я діду Панасу, – Ви коли ось таку скумбрійку копчену їли? Хіба як онуки привезуть з міста.

Приходили будівельники найчастіше після роботи і брали й пляшку та йшли на вигін відпочивати. А у мене якраз шлях додому через той вигін, то я їх там і бачу. Вони мене запрошували до компанії, але я відмовила:

– Не ті вже у мене роки аби отак сидіть…

Так от, вони щось до мене жартують, а я до них. А що, мені й пожартувати не можна? В п’ятдесят життя ще не закінчується аби й слова до чоловіків не мовити.

Довго вони там працювали і я встигла виділити для себе Василя, чоловіка гарного і не дуже говіркого. З тим, що над ним хлопці трохи посміювалися, я зрозуміла, що він не має багато тратити грошей, бо його жінка одразу біжить до бригадира сваритися.

– Василю, ти собі купуєш сухарики чи Уляна дозволила більше тратити.

Василь лише відмахувався, але я бачила, що він не дозволяє собі зайвого.

Якось я попросила з хлопців мені помогти з сіном, бо я сама живу і попробуй покоси та ще й привези. Добре, що є трактор, але ж треба так високо накидати.

– Хай тобі Василь поможе, він і так сьогодні не скидався, – регочуть хлопці.

Василь розсердився на їхню мову, але пішов за мною.

Що то з чоловіком робити – раз, раз і вже сіно на тракторі, а потім гоп – і вже в стодолі.

Не надякуюся я Василеві та давай пригощати, бо знаючи, що будуть працівники і гуску втушила і борщику наварила. Тракторист швиденько перекусив і поїхав далі, бо вже люди біля хвіртки чекали, а Василь залишився їсти.

Їв мій борщ і хвалив – аж душа мені раділа.

А далі й розговорився.

Жінка його була дівкою видною, любила показатися в гарному платті і червоних коралях. Йому подобалося, що всі хлопці задивляються на неї, а вона його. Оженився та мав надію щасливо зажити.

Але виявилося, що Уляна любить представитися не лише собою, а й усім, що до неї дотичне, на усеньке село: хата у неї мала бути найвища, брама біля воріт найбагатша, діти одягнені якнайкраще і вона само собою.

І почав Василь на всі її забаганки заробляти та так, що й не зогледівся, як життя його минуло отак серед невипраних чоловічих шкарпеток та шпаклівки, яка навіки осіла в легенях.

Як тільки він переступав поріг хати, то жінка перераховувала гроші та звіряла з тим, що заплатили іншим, за кожну копійку треба було сказати куди дів.

– Знаю я, що хлопці скидаються й на оковиту, а ти мені і не думай! Будеш пиячити – швидко полетиш з хати!

Вже й діти оженилися, але Уляні все не так і все не то, бо треба ж усе переробляти по-моді.

– Вона й сама, – Василь каже, – працює й працює, адже шиє і на роботі, і додому бере. Ночами сиділа, навіть тоді, коли я приїжджав…

Отак пролетіли роки, Василь вже й стомився, але жінка цього не розуміла:

– Ледацюгою був і таким і лишишся! Ти подивися, що інші люди старають, а тобі вічно нічого не треба!

Ми довго мовчали після його розповіді. Я чудувалася, як то жінка не може вгомонитися, а йому було просто необхідно виговоритися.

На свята бригада поїхала додому, а Василь лишився в мене.

Фото Ярослава Романюка.