– Слухай, Ірини не стало, – так між іншим сказала вона.

Все в мені завмерло. Як можна отак між повідомленням про те, що кота треба квиносити на ніч в стодолу, бо в хаті робить капару, між тим, що треба їй купити якийсь засіб від щурів втиснути це повідомлення?

Людське життя, її життя і отак все буденно…

Господи, Ірина… Моє дитяче кохання…

Я везу її на рамі на велосипеді по страшенно каменястій дорозі, намагаюся оминути всі великі камінці, але мені затуляють очі її розплетені коси, чорні, мов вороння. Вона час від часу скрикує, коли я наїжджаю на камінь і вона аж підскакує і я точно знаю, що кривиться.

Ми летимо разом з нею вперед, немає більше нікого, лиш дорога, синє-пресинє небо, її чорні коси і я.

Ми зустрічалися може кілька днів. Моя матір дізналася, що я проводжав її додому і вирішила ще в зародку обірвати ці почуття:

– Ти не знаєш з якої вона родити? Я з пияками родичатися не хочу.

На наше нещастя ми відкрилися один одному перед самим початком навчального року. Вона їхала в одне місто, а я в райцентр, ближче до дому.

Я розповів Ірині, що мама проти наших стосунків.

– Мама так розізлилася, ти б її бачила. Я відповів, що принцес у нашому селі немає, тому хай змириться.

Я весело реготав над своїм вдалим жартом, але усміх у Ірини був іншим.

Слова моєї матері її глибоко зачепили чи вона просто не любила мене так, як я її, але вона дуже рідко почала приїздити додому. Рідко – це двічі на рік!

Я приходив під її хату, питався і подруг, де вона і чи прийде, але всі тільки стенали плечима.

– Не знаю. Не бачила, – говорили.

Я вже до того дійшов, що попросив її молодшого брата аби він дав мені адресу її гуртожитку, щоб я міг написати їй листа.

Я писав, але листи були без відповіді чи я просто не туди писав.

В молодості все надто сильно – сильно любиш і сильно злишся. Я розізлився на Ірину, адже вона могла дати мені якусь звістку.

В моєму училищі дівчат не бракувало і багато було набагато красивіших за неї. Я почав зустрічатися з іншою і скоро нові почуття повністю, як мені тоді здавалося, стерли мою невдачу з Іриною.

Влітку, в нашому літку з синім небом та п’янким запахом ялівця, я зустрів її знову, таку, як я пам’ятав – чорні коси та сині очі. Але вона на мене й не глянула.

Так, ніби це я не відповідав на листи і не давався чути взагалі, ніби загубився не в нашому селі з пару хат, а в багатомільйонному мегаполісі.

Ми не сказали один одному ні слова і гонор в мені заграв більше, ніж любов до неї.

Я стер її з свого життя і почав жити далі. Тим більше, що вона не часто нагадувала про себе.

Далі було вже доросле життя з роботою та планами на майбутнє. Я одружився, в мене з’явилися діти, обов’язки і думки мої були точно не про Ірину. Я й забув про її існування.

Що тут дивного, коли я не чув про неї більше двадцяти років?

Пригадую тепер, що тоді ходили чутки, ніби вона вийшла заміж десь далеко від дому, але доволі невдало.

Здається мені мама про це говорила.

– Ірина Василькова вже другого чоловіка має. Що означає непутяще. Десь під Одесою живе та вівці розводить. Але знаючи, яка її мама була газдиня, то не важко здогадатися, що вона там виробляє. Добре, що село не чує, то можна творити все, що хочеш.

Це було багато років тому, а тепер моя сестра судить, що її не стало, бо така ж була, як і її батьки…

А я не хочу це чути, просто не хочу. Так защеміло, що про людину, яку я любив ніхто не скаже жодного доброго слова. Чому люди такі?

Фото Ярослава Романюка.