Як тільки мені стукнуло сорок, то наче очі відкрилися – я ж не так живу, як хотіла. Зовнішність змінилася, талії нема, зате чоловік і діти ті, що й двадцять років тому – вимагають максимум уваги і приділяють мені мінімум допомоги.

Може, в інший день такі залицяння я б сприйняла по-іншому, але тоді щось справді було в повітрі…

Отож, встала я зранку, подивилася на свою кухню очима, які нарешті побачили і пропалений лінолеум, і відсутність всіх зачіпок на гардинах, і потріскані дверцята шафок, навіть вже подекуди відклеївся фасад.

Чоловік ще метушився на кухні, діти теж поїли, всі поскладали брудний посуд в мийку. Я б стала перемивати, як і кожного ранку аби не засохло, але в той день я так само поклала на купу і свіє та пішла на роботу.

Їхала в тому ж трамваї, що й завжди, тиснява, стали на ногу, забруднили взуття, але я вже давно не їжджу в новому взутті, у мене на роботі й так перемінка.

Наш салон краси намагався виглядати гламурно, але відсутність ремонту говорили про те, що справи у нас не дуже.

Десять років тому ми взяли це приміщення в спілку і працюємо наче й кожна на себе, але все одно на матеріали та оплату комунальних скидаємося, на ремонт техніки, на заміну бойлера. Замість мільйонів і зірок, ми ледве те все оплачуємо.

– І чого до нас так мало ходять, – говоримо ми, – Ми ж і стрижемо гарно, і ціни помірні. Он через дорогу жінки не раз шапку на голови натягують і записи у них на місяці на перед.

А далі ми важко зітхаємо, заварюємо кави і до роботи.

Того вечора прибіг доволі симпатичний чоловік і попросив його постригти. Я швиденько взялася до роботи. Той подякував і заплатив, дуже здивувавшись ціні.

– Ого, то я вам ще каву винен, – сказав і так на мене глянув.

Боже, як колись на мене дивилися ось так, захоплено, щиро, закохано. І я погодилася піти.

– Я не тутешній, тому не знаю, де подають каву, яка вам смакує, – почав чоловік.

Я про себе хмикнула, що я і так здогадалася, бо ж він у наш салон прийшов.

Але його слова мене зачепили – а де та кава, яку я люблю пити? Та як отак подивитися, то ніде такої й нема. Що біжу попри кіоск та куплю, то щось кисле і смаку не відчуваю. На роботі так само робимо аби була, щоб не заснути, бо ж цілий день чекаєш клієнтів.

Повела в кафе недалечко і ми замовили каву, така собі, нічого особливого, чогось сто сорок гривень на два ковтка. Але ж то не я плачу, а ось цей приємний чоловік.

Вадим, а так звали чоловіка, осипав мене компліментами.

І гарна я, і чудова, і таких більше на світі нема, а я позіхала. Кава не брала чи що.

Подивилася на нього і вже на перед побачила, чим це все може закінчитися і стало так нудно.

Подякувала йому за каву і пішла додому.

Вдома чекала гора посуду, але я вирішила це так само ігнорувати. Десь близько півночі чоловік пішов мити посуд. На ранок буде мені гордо демонструвати, яка має бути чистота на кухні. Я не заперечую проти таких демонстрацій щодня, а не раз в рік.

Саме так, чоловік має таку звичку повчити мене жити, чи то помити посуд, чи то зварити смачний суп, який він буде їсти, чи то піти з дітьми гуляти на годинку, а прийти ввечері.

– Все треба робити на повну силу, – каже в таких випадках.

Я мовчу, я на повну силу не можу, бо у мене щодня йде сила на це все. Де ж я тієї повної візьму.

Та й для кого старатися? Чоловік наче сусід, діти невдячні, мене сприймають за служницю. Ось так аби день до кінця дотягнути та накритися теплою ковдрою та заснути.

Зранку я заспала. Кухня сяяла чистотою, але чоловік нічого не казав, це було на нього не схоже.

– Щось сталося?, – спитав мене він, – Ти сама не своя останнім часом.

– Та нічого, просто все набридло.

– Все, то що.

– Почалося, – пробурмотіла я і пішла на роботу.

Правду кажуть, стосунки доти цілі, поки не починаєш їх виясняти. Але що у мене за стосунки? Та такі, як у всіх, любили колись один одного і одружилися, думали, що разом гори звернемо, а не можемо з маминої квартири вже шістнадцять років з’їхати, вона вже й надію втратила, тому поїхала жити до своїх батьків.

От валіза без ручки – оце про наш шлюб.

Знову день пройшов в суцільній втомі від усього – від чекання, від теревень, від того, що вдома те саме.

Хотілося змін, але не хотілося нічого міняти. Може, якось воно все само?

Я ж маю право на чудо?

Вночі не могла спати. Бо не треба було пити каву, всю ніч думала, що ж мене зробить щасливою. Думала про дітей, чоловіка і дійшла висновку, що їхня відсутність мене щасливою не робить аж ніяк.

А от відсутність роботи – так.

Я вирішила поговорити з дівчатами.

– Нам треба змінюватися і справа не в плитці, а додати ще послуги манікюр чи макіяж, а там гляди і все якось піде на краще.

Я вирішила піти на курси макіяжу, завжди таке любила дивитися, коли кілька помахів пензликом і перед тобою чарівна пані. Коли бачиш щастя на обличчі клієнтки, то й сама розумієш, що ти – важлива і трохи чарівниця.

Щодо родини, то наче нічого й не змінилося, але вони стали мені більше допомагати. Не знаю чому, може то все чоловік, може й він змінився? Хто його знає?

А одного ранку я пішла на кухню заварити собі каву. Це була субота і я була в улюбленій піжамі, ще й одягла зверху халат теплий, в вікно було видно вулицю і заметіль, а мені було так тепло з чашкою кави. І кава була така смачна. Я вже й упаковку дивилася. Наче та, що ми беремо завжди, але смак був таким приємним, таким глибоким, він пробуджував до чогось нового, напевно, нового погляду на старе.

На кухню зайшов чоловік.

– Ти знову на мене каву не запарила?

– Ти ж бурчиш, що я готую надто міцну, ти вже якось визначся.

– Та я вже давно визначився, – сказав він і сьорбнув з мого горнятка. А далі скривився, – ти не хочеш додати сюди молока и цукру? Буде смачніше.

– Ні, мені так подобається.

І я теж говорила не про каву.

Просто бувають такі дні, коли не знаєш, що є, якийсь напівсон і добре, коли тебе пробуджує кава в твоєму домі з людьми, яких ти любила, любиш і будеш любити.

Автор Ксеня Ропота