Таня зняла черевики й одразу відчула, як гудуть стопи. Вона не вмикала світло, просто стояла хвилину в темряві, слухаючи тишу квартири. Бухгалтерські звіти в сумці здавалися цеглою.

— Ігоре? — гукнула вона в глибину коридору.

Відповіді не було. Тільки холодильник на кухні здригнувся і загарчав, починаючи новий цикл заморозки. Таня зітхнула, пройшла на кухню і натиснула на вимикач. Жовта лампочка під стелею вихопила з темряви брудну чашку на столі та розсипані крихти хліба.

Вона згадала сьогоднішній візит до школи. Завуч, жінка з ідеальним пучком сивого волосся, дивилася на неї так, ніби Таня особисто прийшла і розбила вікно в кабінеті хімії.

— Ви розумієте, що дев’ятий клас — це фініш? — казала вона, вистукуючи ручкою по столу. — Ваш син просто присутній на уроках. Фізично. Ментально його там немає. Математика — нуль. Географія — нуль. Ви ж мати, ви повинні мати вплив.

Таня тоді просто кивала. Що вона могла сказати? Що вона бачить сина лише зранку, коли він натягує капюшон на очі, і ввечері, коли він зачиняється у своїй кімнаті?

Вона набрала води в чайник. Згадала, як зранку просила Ігоря прибрати у вітальні. Там на підвіконні стояла її єдина гордість — масивна кришталева ваза, яку колись подарували колеги на тридцятиріччя. Вона була незграбна, важка, але Таня її любила. Це була річ “з іншого життя”, де були свята і квіти.

Таня пішла у вітальню, сподіваючись побачити чисту підлогу. Але в кімнаті панував той самий безлад: на дивані кинута куртка, на столі якісь папірці. Вона підійшла до полиці, щоб протерти пил, і раптом рука завмерла в повітрі.

Вази не було.

Порожнє місце на серветці виглядало як вирвана сторінка. Таня озирнулася. Може, він переставив? Зазирнула під стіл, за крісло. Нічого. В голові миттєво прокрутилися всі розмови сусідок про “важку молодь”. Згадалися якісь хлопці в чорних худі, з якими вона бачила Ігоря минулого тижня біля гаражів. Вони курили, щось голосно обговорювали, а Ігор стояв трохи осторонь, але в їхній компанії.

“Продав? Виніс з дому? Невже він почав…” — думка вдарила під дих. Вона сіла на край дивана, не знімаючи пальта.

Уявила, як він бере цю вазу, ховає під куртку, виходить з під’їзду. Від цієї картинки стало млосно і страшно.

— Господи, Ігоре, — прошепотіла вона в порожнечу.

Вона вибігла в під’їзд, навіть не замкнувши двері. На вулиці сіяв дрібний, холодний дощ. Таня пройшлася до зупинки, зазирнула в арку, де зазвичай збиралися підлітки. Там було порожньо, тільки вітер ганяв порожню бляшанку. Вона повернулася назад, тремтячи від холоду.

Вдома вона знову зайшла на кухню. Сіла на табурет і закрила обличчя руками.

— Це я винна, — сказала вона вголос. — Тільки кричу. Тільки вимагаю. “Де оцінки? Чому не прибрав? Чому мовчиш?”

Її стало шкода його так гостро, що аж заболіло в грудях. Чотирнадцять років. Батька не пам’ятає. Мати вічно втомлена, роздратована, з обличчям кольору офісного паперу.

Таня встала і почала механічно прибирати. Треба було чимось зайняти руки. Вона взяла ганчірку, відсунула стілець, потім нахилилася, щоб протерти за холодильником, куди завжди забивався пил. Там лежала стара газета, згорнута в дивний пакунок.

Вона потягнула за край. Почулося різке “дзинь”. Пакунок розгорнувся, і на лінолеум випали важкі, гострі шматки кришталю. Дно вази залишилося цілим, а боки розсипалися на діамантові крихти.

Таня вклякнула біля цих осколків.

— Розбив, — видихнула вона. — Просто розбив.

Вона не відчула злості. Навпаки, їй стало так легко, ніби з плечей зняли ту саму сумку з цеглою. Він не продав її. Він не зв’язався з поганою компанією. Він просто злякався. Сховав залишки, бо знав, що вона почне кричати. Злякався власної матері.

Вона обережно зібрала скло в газету, винесла в смітник. Потім повернулася, помила руки і почала готувати. Дістала з морозилки фарш, зліпила тефтелі — він їх любив. Вона старалася робити все повільно, щоб вгамувати серцебиття.
Ігор прийшов майже об одинадцятій. Двері відчинилися тихо, він намагався прослизнути у свою кімнату, не вмикаючи світла.

— Роздягайся, йди вечеряти.

— Я не хочу.

— Йди, руки помий. Там тефтелі, як ти любиш.

Він затримався на мить, ніби чекаючи підступу. Потім пішов у ванну. Чути було, як тече вода, довго, набагато довше, ніж зазвичай.

Коли він зайшов у кімнату, то не дивився на полицю, де раніше стояла ваза. Він сів на край стільця, втягнувши голову в плечі. Таня поставила перед ним тарілку.

— Їж, бери хліб, — вона сіла навпроти.

— Мам, — він підняв очі. Вони були червоні, чи то від вітру, чи то від того, що він теж десь сидів і думав. — Я це… вазу розбив. Випадково.

Таня поклала свою руку на його долоню. Рука у нього була крижана.

— Я знаю. Знайшла за холодильником.

Ігор мовчав. Очікувана сварка не відбулася, і це явно збило його з пантелику.

— То і фіг з нею, з тією вазою, — тихо сказала Таня. — Скло і є скло. Головне, що ти прийшов.

Він раптом шморгнув носом. Відвернувся до вікна. Його плечі дрібно затремтіли. Таня підійшла, обняла його ззаду, притиснувши голову до своїх грудей.

— Пробач мені, — прошепотіла вона. — Я засмикана зовсім. Робота ця, школа… Весь час тільки бурчу.

— Та буває, — глухо відповів він, витираючи обличчя рукавом. — Я теж… математику завалив.

— Виправимо. Не за один день, то за місяць. Головне — не мовчи. Якщо щось стається — просто кажи. Добре?

— Добре.

Вони вечеряли в тиші.

Наступного ранку Таня прокинулася не від власного крику “Вставай, запізнишся!”, а від сонячного зайчика на стіні. Вона вийшла в коридор і побачила, що двері у ванну відчинені. Ігор вже вмивався.

— Чай будеш? — запитав він, виходячи з рушником на шиї.

— Буду.

Увечері вона повернулася додому пізніше, ніж зазвичай. Був кінець кварталу, довелося затриматися. Вона чекала на звичний безлад, але, відчинивши двері, відчула запах смаженої картоплі. На кухні горіло світло.

Ігор стояв біля плити і зосереджено перевертав картоплю на сковорідці. Коричневі шматочки апетитно шкварчали в олії.

— О, ти вчасно. Сідай, зараз буде готово, — сказав він, не повертаючи голови.

— Пахне класно.

Вона сіла за стіл. На підвіконні замість розбитої вази тепер стояв звичайний скляний слоїк, у якому стирчала одна айстра.

Після вечері Таня дістала папку з рахунками. Їй треба було перевірити відомості, а голова після робочого дня зовсім не варила. Вона розклала папери на столі в кімнаті, увімкнула настільну лампу. Ігор сів поруч.

— Давай допоможу, — сказав він. — Що там треба робити?

— Та тут цифри звірити. Ось відомість, ось чеки. Треба, щоб суми збігалися.

— Давай я буду диктувати, а ти відмічай. Так швидше буде.

Вони працювали близько години. Ігор диктував цифри чітко, іноді перепитуючи, якщо сума була нерозбірлива. Таня ставила галочки, відчуваючи, як напруга в потилиці поступово зникає.

Потім він замовк. Таня глянула на нього. Ігор сидів, спершись ліктем на стіл, і дивився в одну точку на стіні. Потім він повільно схилив голову і поклав її на плече матері.

Вона затамувала подих. Так він робив років десять тому, коли вони разом дивилися мультики або коли він хворів і просив почитати книжку. Від нього пахло домашньою їжею і милом. Таня обережно, щоб не злякати цей момент, погладила його по жорсткому волоссю.

— Втомився? — тихо запитала вона.

— Трохи, — відповів він, не піднімаючи голови. — Мам, а ми в суботу можемо кудись вийти? Просто так.

— Можемо. Куди захочеш.

— Давай просто в парк. Там качки на озері смішні.

Таня закрила папку з документами. Звіти могли почекати до ранку. Вона сиділа нерухомо, слухаючи його рівне дихання, і вперше за довгий час відчула, що в цій квартирі знову живуть двоє людей, а не дві самотні тіні.

За вікном шумів вечірній район, хтось заводив машину, десь гавкав собака. У кімнаті було тепло. Таня дивилася на гілку тополі в банці і думала, що кришталь — це просто скло, яке красиво блищить, але легко розлітається на друзки. А живі речі, навіть якщо вони непоказні, мають властивість рости і загоювати рани, якщо їх просто не чіпати зайвий раз і дати трохи світла.

– Пізно, пішли спати.

Вона вимкнула світло. У коридорі було тихо, і ця тиша була вже зовсім іншою — спокійною і надійною.

Зранку вона почула, як на кухні дзенькнула ложка об чашку. Ігор снідав. Таня одягла халат і вийшла до нього.

— Чай заварити? — запитав він.

— Ні, я сама. Ти збирайся, а то запізнишся.

Він натягнув свою незмінну куртку, закинув рюкзак на одне плече. Біля дверей затримався. Таня підійшла і швидко поцілувала його в щоку. Він не відсахнувся, тільки трохи зніяковів.

— Давай, до вечора, — сказала вона.

— До вечора.

Двері зачинилися. Таня підійшла до вікна і побачила, як він виходить з під’їзду. Він йшов впевнено, не ховаючи обличя в капюшон. Вона взяла чашку з чаєм, сіла на підвіконня і вперше за багато років просто дивилася, як починається новий день, не відчуваючи страху перед тим, що він принесе.

Життя не змінилося магічним чином. У неї все ще було багато роботи, у нього — хвости в школі. Але тепер у них був цей чай зранку, смажена картопля ввечері і можливість просто мовчати поруч, не боячись один одного. І цього, як виявилося, було цілком достатньо аби вернути тепло у їхні стосунки.