Поки з сусідніх будинків щедро валив дим і розносив ще й запах печеного та вареного, ми всі горбатилися на полі.

Це не дивно, адже мама й тато цілий тиждень працювали на роботі, а єдиний день, який випадав, то треба було приділити господарці.

– От швиденько посадимо, – казала мама, – і підемо щось готувати.

Швиденько не виходило, бо земля була ще мокра й холодна та й працювали ми вручну.

– Всі люди печуть пляцки. А ми тут щороку зустрічаємо замість того аби нормально приготуватися, а не до ночі.

– Роби мовчки, – обрубувала мама, – більше зробиш-швидше підемо.

До хати ми вже ледве плентали ноги. Коли для хлопців починався відпочинок, то для нас, мами, бабусі і мене, починався другий раунд.

Розпалювали в печі, готували страви і це все з криком та шиком, бо втома брала своє і всі ми бачили, що просто не встигаємо зробити все «як у людей».

Кошик формували вже ближче до першої ночі і мама напевно вже й спати не лягала, бо ж треба було ще й себе привести до ладу, щоб піти на службу.

Цей похід мене минав і я зранку могла хоч виспатися.

Це було в моєму дитинстві. Але на ділі продовжилося і в дорослому віці.

Тепер працювали всі в суботу, бо ми могли приїхати до батьків тільки в цей день, адже цілий тиждень працювали на роботі.

Мама й тато задавали ритму, а ми хекали та виконували накази.

– Коли ж це все зміниться, – питалася я в себе.

Вже я заміжня і в мене діти дорослі, але я знову їду додому аби в суботу працювати на городі, щоб встигнути все засадити, бо батьки вже не можуть.

– Навіщо стільки садити, – вже обурюються мої діти.

– Мовчки роби, – вже кажу я і аж лякаюся своїх слів, – більше зробиш, швидше підемо.

Звичайно, що ні в кого немає ніякого святкового настрою і Великдень не асоціюється ні з чим справді духовним, а лиш з тим, що треба покласти в кошика аби «все як у людей».

Якось ми пробували не приїхати додому, щоб не псувати собі свята. Того року якраз дощило, тому мене не гризла совість, що я не допомогла батькам.

Ми провели звичайний день, спокійно все приготували та понесли святити. Не скажу, що цілий день читала Біблію, але принаймні якесь відчуття спокою святкового збереглося.

Але за такий вчинок я довго вислуховувала від матері, що вона готувалася тиждень, а ніхто не приїхав.

Мені важко їй пояснити, що ми вже окрема людина і мій чоловік не дочекається, коли ми нікуди не будемо їхати.

– Я хочу вже сам в родині нашій святкувати свята, а не їздити до когось, щоб там наїстися від пуза і пів ночі не спати, бо матрац коле пружинами чи взагалі спиш на дивані.

Не знаю чи це лише в мене такі перекоси між комфортом та обов’язком? Вкотре помічаю, що саме на такі родинні свята у нас з чоловіком і найбільше сварок, бо ніхто не хоче їхати до моїх батьків чи його батьків.

І діти, і він хочуть аби ми святкували вдома, а в мені ота думка ввесь час сидить – треба родиною, треба допомогти, треба виконати обов’язок. Як цього позбутися чи це нормально, просто мої рідні не мають таких думок.

Я могла б сказати, що комфорт нас розпестив, але в моєму дитинстві було те все саме. Мої батьки не змінилися, я пробую мінятися, а моя сім’я мінятися не хоче і не планує.

Я відчуваю, що метаюся між цими двома таборами і куди не приткну-ні ті, ні інші не задоволені, а я тим більше.

Фото Ярослава Романюка.