Степан прокинувся вранці й жахнувся: поруч спала Жанна. Він майже нічого не пам’ятав з учорашнього вечора і не розумів, як таке могло статися. Жанна прийшла, як зазвичай, пожаліти його, принесла пляшку вина… Знала, що дочка в селі, в бабусі.

Відколи Тетяна в Італії, її подруженька просто не дає Степанові спокою. Але він їй не раз прямо говорив: між ними нічого бути не може, бо він любить Таню, в них дитина росте…

А Жанна не на жарт узяла Степана в обороти. Зачастила. Дружину його, а свою подругу, щоразу старалася обмовити, боляче штрикала Степана. Ти, мовляв, такий добрий, такий господар, непитущий… І як Танька не боялася покинути такого хлопаку? Хтось підбере — і лікті потім буде кусати.

Степан віджартовувався, хоча Жанна його дратувала. І дочка вже запідозрила щось недобре, бо почала грубити тітці Жанні. Чоловік усе пояснював підлітковим віком дочки. А Жанну шкодував. Бо самотня вона, стара діва. Ні чоловіка, ні дітей. Добре, що квартиру має. Адже його Таня тому й поїхала за кордон, що втомилася жити в гуртожитку. Який він господар, якщо не здатний забезпечити родину житлом?

…Степан розбудив Жанну, попросив негайно піти і вважати, що між ними нічого не було. «Ти Таню в цьому будеш переконувати», — просичала, як змія. «Не посмієш…» — стиснув кулаки Степан, а в самого від думки, що Таня дізнається, аж у піт кинуло. «Не посмію, якщо будеш чемним хлопчиком», — уже промуркотіла й потягнула Степана до себе. І він уперше в житті відчув, що таке — безвихідь. Почувався, як утікач над прірвою: чи вперед, чи назад — однаково…